Народився отець Михаїл Косило 20 грудня 1932 р. в с. Дора, Надвірнянського деканату, Станіславівської єпархії. Його батьки: Василь і Катерина (з роду Спасюк) - свідомі українці-католики, активісти “Просвіти” та місцевої читальні, прищепили своєму синові палку любов до Господа і рідної землі. З малих літ малому Михасеві прививалась любов до молитви, частої Служби Божої та Святого Причастя. Допомагаючи своєму дідусеві Спасюкові Миколі прислуговувати у вівтарі під час богослужінь, Михась збагачував дитяче серце любов’ю до Ісуса.
Важливу роль у майбутньому покликанні відіграла діяльність студитського монастиря Св. Пророка Іллі в Дорі. Дорянські ченці зробили великий вплив на багатьох юнаків того краю. У першу чергу вони змогли підсилити вогник любові до Христа в малих вихованцях, які спішили на молитву до їхньої обителі. Уже з восьми років Михась співає з іншими хлопцями на хорі церковні піснеспіви, а з десяти років відповідає за підготовку потрібних книг до того чи іншого богослужіння. Варто зазначити, що фундаментальні знання щодо церковного уставу Михась здобув з молодечих літ в студитському середовищі.
Тяжкі роки Другої світової війни справили на малого Михася незабутні враження. Небезпека смерті, страшні недостатки та голоднеча, а особливо страждання і смерть серед його єврейських однолітків глибоко укорінились у свідомості малого хлопчини. Він стає на шлях пошуку добра, яке знаходить у молитві, Св. Літургії та Євхаристії.
Настав 1946 р. – рік тяжких випробувань для Української Греко-Католицької Церкви. Вірність засадам Католицької церкви в Дорі зберегли студитські ченці, які на початку і очолили підпільну діяльність Греко-Католицької Церкви на Гуцульщині. Вони заклали фундамент “катакомбної” Церкви в Карпатському краю. Глибоке прив’язання до пастирської служби отців-студитів відбивається у свідомості юного Михайла.
У травні 1949 р., переховуючись від більшовицького гоніння, до дорянської парафії прибуває непохитний борець за людські душі та справу Унії, о. Антоній Казновський. Він відзначався великими організаторськими здібностями, ораторським хистом та безстрашним характером, завжди твердо стояв у своїх переконаннях, незважаючи на те, хто ставав його опонентом. Особливу твердість о. Антоній виявив у час збору підписів до “ініціативної групи”, чим показав незламний приклад духу перед співбратами у священстві.
Побачивши в молодому Михасеві Косилові палке бажання служити Творцеві, отець Антоній докладає всіх старань, щоб він зміг здобути богословську освіту в нелегких підпільних умовах. Написавши лист до єпископа Івана Лятишевського, який на той час перебував у Джамбульській області Казахстану на засланні, бажав отримати для майбутнього пастиря благословення на богословські студії. Владика дозволяє отцеві Антонію давати заочну освіту Михаїлові.
Виконуючи обов’язки дяка-регента, Михаїл студіює уцілілі підручники з богословських дисциплін, у призначений час складає іспити з них перед професорами Львівської Богословської Академії та Станіславської семіна¬рії, яким судилося повернутися з тюрем та заслань. Серед них були славні світочі Греко-Католицької Церкви: Блаженний священномученик єпископ Миколай Чарнецький, Блаженний священномученик єпископ Симеон Лукач, єпископ Іван Лятишевський, о. д-р Авксентій Бойчук - ректор Станіславської семінарії, о. д-р Василь Баран, о. д-р Стефан Вапрович, о. Василь Винничук та ін..
Час навчання переплітається з безперервною працею, як фізичною так і духовною. Родина молодого підпільного богослова в 50-х роках була у великій матеріальній нужді. Одночасно над родиною Василя Косила нависло клеймо неблагонадійності для органів держбезпеки. Відбувались безкінечні виклики у Яремчанський міський військовий комісаріат чи відділ МДБ.
Для духовного проводу, окрім о. Антонія Казновського, Михаїл обирає для себе духівником о. Мирона Деренюка – настоятеля місцевого підпільного монастиря, людину великих духовних чеснот, особу правила віри і образу лагідності. Вже від юних літ о. Мирон стає для нього духовним товаришем, порадником та сповідником.
У тяжких та невідрадних умовах тривала пасторальна праця в дорянськії парафії. Маючи велику підмогу у своєму вихованцеві, о. Антоній, незважаючи на похилий вік і слабке здоров’я, в другій половині 50-х років ХХ ст. активізував пастирську працю. В цей час в Радянському Союзі відбувались процеси лібералізації – “хрущовська відлига”. Значне число уцілілих священиків повертались із тюремних ув’язнень та заслань на батьківщину. Окрилені деякими поступками радянської влади, о. Антоній Казновський ініціює, а його учень Михаїл Косило здійснює заходи по зборі підписів для реєстрації греко-католицької громади в с. Дора, та виносить перед обласною владою прохання віддати у відання цієї громади монастирську церкву Св. Іллі. Незважаючи на страх дорянських селян перед більшовиками, Михаїлу Косилові вдається зібрати 1250 підписів.
Цей відчайдушний крок розлютив радянських можновладців, адже на тлі численних рапортів вищого партійного керівництва про завершення “возз’єднання” уніатів із православ’ям, о. Антоній і його помічник продемонстрували живучість українських католиків та їх безстрашність перед безбожним режимом. Тепер збільшується навала доповідних листів різного роду більшовицьких прислужників у спецслужби. Діяльність двох католицьких подвижників не може залишитись поза увагою кадебістів.
На вибір цілопальної служби своєму Творцеві мав вплив о. Мирон Деренюк, який побачивши, що Михаїл не стане монахом, зумів відкрити в молодому богословові палке бажання не пов’язувати себе сімейними узами. Своєрідне утвердження в покликанні до безженного стану здійснив своєю наукою о. Олексій Гуньовський, який, будучи одруженим священиком, відкрив перед Михаїлом переваги целібату над одруженим станом на прикладі власного життя.
Закінчивши навчання за програмою Львівської Богословської Академії, склавши всі призначені іспити, Михаїл Косило вирішує приймати свячення у безженному стані, щоб якнайдосконаліше віддати себе на цілопальну службу своєму Господеві. В цей час діяльність о. Антонія та його помічника потрапляє під шалений тиск радянських спецслужб. Розпочинається час, у якому потрібно було досконало свідчити Христа і то розп’ятого.
Кільце, яке радянська влада сплітала двом католицьким подвижникам, з початком 1958 р. стискалось все вужче. Через те, що о. Антоній продовжував прилюдні богослужіння, кримінальну справу продовжили, а вже 10 червня 1958 р. підписано звинувачувальний висновок о. Антонію і Михаїлу Косилу, за котрим її передавалось до прокуратури на підстав ст. 204 КК УРСР, одночасно взявши від звинувачуваних підписку про невиїзд із с. Дора.
На другий день після цього Михаїл Косило через о. Павла Василика, який виконав місію післанця від єпископа Миколая Чарнецького, дізнається, що архієрей прийняв рішення уділити йому тайну священства, та треба терміново їхати до Львова. Незважаючи на дану підписку про невиїзд, Михаїл на свій страх і ризик, таємно потягом їде до Львова сповнений великою надією на Боже милосердя в часі подорожі та захорону перед міліцією.
Господня ласка через покладання рук єпископа Миколая Чарнецького 13 червня 1958 здійснила величну мрію молодого працівника Господнього виноградника, який готувався до невтомної праці. Свячення відбулись у домі блаженного священномученика Василя Величковського у його присутності. Архієрей був одягнутий тільки у мантію та омофор, а новопоставленому ієрею вручено тільки епітрахиль.
Тепер мала би розпочинатись душпастирська праця, але кайдани, одягнені на о. Михаїла та на о. Антонія 25 червня 1958 р., внесли свої корективи у спільну долю двох трудівників Христових. Більшовицький суд за незаконну релігійну та антирадянську діяльність присудив о. Антонія Казновського до позбавлення волі терміном на один рік, з відбуттям міри покарання в загальних місцях ув’язнення (ст. 56-21 ч. 1.154 КК УРСР) та заборонив протягом п’яти років проживати в межах Станіславської обл., а о. Михаїла Косила - до позбавлення волі терміном на два роки, з відбуттям покарання в загальних місцях ув’язнення, без права проживання в західних областях України протягом 10 років, з обов’язковим поселенням в Кустанайській обл. Казахстанської РСР.
Перші дні душпастирі провели у КПЗ в Яремче, потім два тижні у Станіславській тюрмі, де їм кілька разів пропонували перейти у лоно Російської Православної Церкви, обіцяючи волю, а о. Михаїлові гарантували навчання в найкращих вузах Радянської України. Особливий психологічний натиск кадебисти робили на молодого о. Михаїла. Їм багато залежало на тому, щоб молоду релігійну особу приневолити відректися католицьких, а то й релігійних поглядів. Вистачало в приготованому тексті поставити підпис – священики не тільки отримали б волю, але о. Антоній Казновський відразу міг дістати призначення на парафію, а о. Михаїл Косило розпочав би навчання в будь-якому вузі. Але стійкі католицькі душпастирі відмовились, вибравши альтернативу солодким обіцянкам тюремне ув’язнення.
Зустрілись вони аж у Дніпропетровській пересильній тюрмі, збудованій ще за часів імператриці Катерини ІІ. Далі спільний тюремний побут проходив вже у жданівському таборі Сталінської обл. (тепер Маріуполь Донецької обл.).
Відбуваючи тюремне ув’язнення в м. Жданов о. Михаїл знаходить можливість служити Святі Літургії, сповідати в’язнів, хоч пошепки, але голосити Слово Боже. Єдиною потіхою в тюремних камерах та на каторжних роботах була можливість час від часу мати духовну підтримку свого дорогого учителя, о. Антонія, який давно став для нього не тільки духівником, але і батьком.
Працюючи на різних табірних роботах, о. Михаїл завжди знаходив можливість поспішити до свого духовного батька, о. Антонія, який через старечий вік та тяжку недугу перебував санчастині жданівського табору. Тут духовні отці спілкувались на найрізноманітніші теми. Перебуваючи у в’язниці, вони не могли полишати думок про родинні гнізда у Дорі. При найпершій нагоді о. Антоній диктував листи до своєї родини та до дружини Теодозії зокрема, а о. Михаїл старанно записував на папері і тим самим перетворювався на маленьку частинку свого вихователя. В цих листах о. Антоній, в скритій формі, запевняв своїх рідних у незламності свого католицького духу, розпитував про духовні справи підпільного духовенства та особливо цікавився справами студитської монашої спільноти в с. Дора, яку заавульовано з шанобливістю називав “сусідами”.Варто зацитувати дещо із таких листів:
“…Як мається родина Михася? Михась на роботу ходить і дуже мало часу має, бо приходить дуже струджений. З роботи потім в баню, на вечерю й спати. От так проходить наше життя в таборі сумно. Сумно, що не можемо прославляти Ісуса так урочисто, як ми колись його прославляли. Та не бракує нам і ласки Божої, котра нас тут разом з'єднала. Ісус осолоджує наш гіркий смуток і помагає нам терпеливо нести свій хрест. Хто нарікає на свій хрест, не має духа Ісусового, котрий сказав: “Хто любить отця, матір, братів, сестер, жену паче мене, ність мене достоїн”. Хай Ісус прийме наші сльози, покаже своєму Отцю Небесному і скаже: “Це доказ, що люблять вірно свою св. Церкву, а мою Обручницю Страдальну, котру розпинає невірний світ, як мене колись на хресті. Так як моя пролита кров виєднала в Тебе, Небесний Отче, втрачене для людей Небо, так хай сльози вірних синів моєї Обручниці виєднають для своєї Матері-Церкви свободу”. Це наше щире бажання, з котрим ділимося з Вами і співчуваємо з Вами. Не просимо в Ісуса за свою свободу, а просимо за Вашу постійність. Зложім до стіп Матері Божої всі наші недомагання, терпіння, смутки і просім її заступництва, а Вона занесе наші прошення своєму Синові, і не сумнівайтеся чи нам поможе. Чи можливо, щоби її Син відмовив чогось, що є згідне з Його святою волею?! Нас віддалили з нашого любого села. А Свята Родина мусила втікати до Єгипту і там 7 літ скитатися в чужині. А скільки святих натерпілося? Майже кожний зі св. Отців був засланий, переслідуваний за свою св. Віру.
Так і ми терпеливо все приймаємо з рук Божих і дякуємо, що дозволив терпіти за Його святу Церкву. Всі ісповідники, коли терпіли, то жертвували своє життя Богові і дякували, що удостоїлися терпінь. Так і ми можемо сказати: “Це для нас честь, що можемо терпіти за святу Католицьку Церкву. На цьому закінчуємо розмову (розпочав сам, а закінчуємо обидва). Здоровлю Вас щиро-сердечно.
Антоній
Михась.”
З листів ми довідуємось як жертвенно о. Антоній із своїм учнем, о. Михаїлом сприймали можливість страждати за Христову віру. Пропозицію лікуватись у цивільному шпиталі о. Антоній розглядає як розлуку із своїм учнем, тому вирішує залишитись у в’язничній лікарні, де умови були набагато гірші. Для о. Антонія краще смерть – ніж розрив духовного спілкування із о. Михаїлом.
Тяжкий удар переносить о. Михаїл у в’язниці 13 лютого 1959 р.: в нього на руках закінчує своє життя страдника о. Антоній Казновський. Смерть о. Антонія, який помирає в опінії святості, засмучує та одночасно покріплює молодого ув’язненого душпастиря.
Минали дні неволі. За зразкову поведінку та перевиконання планів о. Михаїла 20 жовтня 1959 р. умовно-достроково звільнено на 6 місяців і 5 днів по ст. 209 ч. 1 КК УРСР.
Вийшовши на волю, він відразу вливається в гурти під¬пільного духовенства. Працюючи на різних державних роботах, відправляє богослужіння в м. Станіславі, м. Монастириську, м. Тлумачі, м. Надвірній та навколишніх селах. В околицях Тлумача на той час громадилась значна кількість сіл, в яких вірні не приймали православних священиків, а їхньою опікою займався підпільний декан Тлумацького деканату о. Зиновій Кисілевський. Цей досвідчений та ревний душпастир поручає о. Михаїлу опіку над цими громадами.
В постійній небезпеці, в недоїданнях, недосипаннях проходять перші роки душпастирської праці на “волі”. Підпільне духовенство, щоб збити з пантелику чекістів, використовує вигадані імена-псевдоніми. Отець Михаїл вибрав для себе псевдо “отець Мирон”.
У Надвірній, працюючи контролером місцевої електромережі, о. Михаїлу вдавалось тривалий час маскувати свою релігійну діяльність професійними обов’язками. В Ланчині пастирську діяльність для невеличкої підпільної спільноти замаскувати не вдалось. Тому кожен крок в цьому селі наражався на велику небезпеку, оскільки цей, на той час невеликий районний центр, мав численних партійних діячів, що ревно служили радянському режимові.
Від¬чуваючи велику потребу в молодій генерації священнослу¬жителів, о. Михаїл гуртує навколо себе юнаків для підготов¬ки до священства. Саме ця діяльність найбільше впадає в очі чекістським нишпоркам. Перші пошуки відповідних кандидатів до священства виявились не зовсім вдалими. А один із кандидатів, через необережність видає діяльність о. Михаїла органам КДБ. 31 грудня 1961 р. був підписаний новий звинувачувальний висновок.
15 січня 1962 р. о. Михаїл був засуджений по ст. 209 ч. 1 КК УРСР до позбавлення волі у виправно-трудових колоніях посиленого режиму строком на три роки із засланням його в Омську область.
Боже провидіння покерувало так, що чекаючи свого заслання в Станіславській тюрмі о. Михаїл зустрівся з великими постатями катакомбної Церкви – підпільними єпископами: Блаженними Священномучениками Іваном Слезюком та Симеоном Лукачем. Єпископ Симеон Лукач був знаменитим спеціалістом з морального богослов’я. Він для о. Михаїла провів поширений курс лекцій з цієї спеціальності. Так у спілкуванні про богослов’я та справи Божі, які вони, як пастирі, повинні виконувати, коли Господь дозволить дочекатися волі, проходили дні в неволі.
Через деякий час о. Михаїла переведено до Львівської в’язниці на вул. Стрийській. У Львівському ув’язненні о. Михаїл опановує професію кравця. Так працюючи у швейному цеху, виконуючи понаднормові завдання, о. Михаїл скорочував термін свого ув’язнення. Друге ув’язнення стало для о. Михаїла більш нестерпним. За винятком деякого часу духовних спілкувань зі своїми співв’язнями-єпископами, душпастирської праці проводити не довелось, через суворіший режим цієї в’язниці. Отець Михаїл з болем згадував, що під час другого ув’язнення йому не вдалось відслужити таємно жодної Святої Літургії.
Однак у Львівській в’язниці були написані о. Михаїлом чудові вірші, в яких перепліталась вірність справі служінню Творцеві із тугою за рідним домом. Тут по-справжньому відкривається його талант народного поета, що ставав у різного роду полеміку із в’язнями атеїстичних поглядів.
Сумлінна поведінка, перевиконання планових норм дозволяють домогтися звільнення на волю вже на початку літа 1963 р. під “пильне око” радянських спецслужб.
Слова Христа Спасителя “жниво велике, а робітників мало” (Мт. 9, 37) не дозволяють ні на мить заспокоїтись молодому, але вже загартованому слузі Церкви. Підпільний ординарій Станіславівської єпархії Кир Іван Слезюк, запримітивши в о. Михайлові педагогічний хист та викладацький талант, доручає йому виховувати кандидатів до священства, а вже на початку 70-х років призначає його ректором підпільної духовної семінарії. Одержавши пастирське благословення та необхід¬ну духовну й богословську літературу від єпископа Кир Симеона Лукача, о. Василя Винничука та ін., що чудом уціліла перед нищівною рукою воюючого атеїзму, о. Михаїл терпеливо підбирав кандидатів, тих, які готові і здатні віддати своє життя за Христа і Його Церкву.
Підпільна праця продовжувалась. Тривалі контакти з духовною підтримкою о. Михаїл мав із сестрами Студитського уставу в особі матері-ігумені Йосифи Вітер; сестрами згромадження Мироносиць в особі генеральної настоятельки с. Антонії; сестрами Служебницями НДМ, сестрами Василіянками в м. Івано-Франківську та з навколишніх сіл на Прикарпатті. Широку мережу підпільних осередків охоплює о. Михаїл зі своїми вихованцями в Івано-Франківську, Коломиї, Надвірній, Яремчі, Чернівцях, Підволочиську. А на Надвірнянщині май¬же в кожному селі була підпільна громада греко-католиків, яких обслуговували о. Михаїл із вихованцями: о. Іваном Бойком, о. Василем Семенюком, о. Володимиром Івашківим, о. Зиновієм Гончариком, о. Василем Івасишиним, о. Іваном Качанюком, о. Михаїлом Багрієм.
Варто в особливий спосіб згадати підпільні громади, де багато приклав праці о. Михаїл Косило. Тільки в навколишніх селах містечка Делятин Святі Літургії служились більш ніж у ста помешканнях. Особливо великими були спільноти в Делятині, Яблуниці, Білих і Чорних Ославах, Ланчині, Заріччі, Яремчі.
В околицях Надвірної великі громади, під духовною опікою о. Михаїла і вихованців, діяли в Пньові, Гвозді, Стримбі; та поза межами Надвірнянщини – в Нижньому та Середньому Березові, Яблунові, Старуні.
Залишилось багато свідків, що найкращими словами згадують о. Михаїла як душпастиря і вчителя. Отець Михаїл не пропускав найменшої нагоди, щоб молодь, яка брала участь у підпільних богослужіннях, навчити правд католицької віри. Часто о. Михаїл служити до Святої Літургії доручав саме молодим особам і дуже тішився з того, коли мав можливість навчити молодих людей церковного співу.
Пастирська праця, педагогічна діяльність сильно непокоїла радянські правоохоронні органи. Весь час о. Михаїлові довелось перебувати під небезпекою ревізії, виклику в органи влади та, навіть, арешту.
Збереглись до сьогоднішнього дня виклики до Яремчанської міської Ради на так звані бесіди з уповноваженим у справах релігій. Такі виклики найчастіше закінчувались адміністративними стягненнями в різних грошових розмірах. Такі виклики були 31 серпня 1979 р., 5 листопада 1980 р., 4 жовтня 1983 р., 25 вересня 1984 р., 27 вересня 1984 р..
Це тільки невеличка частина випадків, які довелось витримати о. Михаїлу за його нелегальну пастирську діяльність, оскільки виклики в органи КДБ відбувались в найрізноманітніший спосіб: відповідний агент радянських спецслужб міг з’явитись на місці державної праці, зустріти “підопічного” в транспорті, по дорозі в місті, і нарешті завітати несподівано додому.
Під час відповідних відвідин найчастіше проводили “опитування” всіх мешканців, часом здійснювали обшук, який закінчувався відповідними протоколами, що в свою чергу тягло за собою, в кращому випадку, адміністративне покарання у вигляді штрафів. Один з такий обшуків відбувся 8 вересня 1972 р., під час якого виявлено один із фелонів, Євангеліє, Часослов, Молитвослов, Служебник і ще кілька незначних книг релігійного характеру, які, попри свою невелику цінність, не були заховані. Виявлені речі занесено у відповідний протокол слідчим Надвірнянського РВВС Власенком та залишені на місці. Конфіскації того дня не відбулось через незначну як для кримінальної чи навіть адміністративної справи знахідку. Цінніші літургічні речі, богословська література ніколи не знаходилась у доступному для стороннього ока місці.
Подібні “відвідини” відбувались на протязі тривалого часу. Нишпорок із КДБ, міліції, прокуратури можна було очікувати в кожній хвилі. Тотальний нагляд здійснювався за о. Михаїлом та його родиною скрізь. Це відбувалось за місцем праці, транспорті, під час спілкування із знайомими та, навіть, випадковими людьми.
Влада усвідомлювала, що звести з дороги вірності Католицькій Церкві о. Михаїла неможливо. Тому старались в першу чергу завадити поширенню того нескоренного радянській системі духу. Найбільше непокоїла можновладців саме педагогічна діяльність о. Михаїла. Якось один із кадебистів, не витримавши стійкості о. Михаїла, висловився: “Ти своїми діями продовжуєш життя Греко-Католицької Церкви ще на п’ятдесят років”. Очевидно, що “будівничих комунізму” така довга перспектива життєдіяльності греко-католиків не влаштовувала.
Витримуючи стійко всі удари радянської системи, о. Михаїл діждався часів так званої “перебудови” в Радянському Союзі. Прихід “нового мислення”, “гласність” та інші ліберальні нововведення молодого керівника радянської країни Михайла Горбачова ще не означали зміну ставлення до українських греко-католиків. Саме в 1985 р. і в наступні три роки сталися чи не найбільші натиски каральних органів на о. Михаїла та його вихованців. Це був останній, але чи не найзухваліший тиск більшовицької системи, що загибала.
Навесні 1989 р. о. Михаїл разом із Преосвященними владиками Софроном Дмитерком (ЧСВВ), Павлом Василиком, Іваном Семедієм, Іваном Маргітичем, Филимоном Курчабою (ЧНІ) та іншими священиками їде в Москву і добивається дозволу реєстрації Української Греко-Католицької Церкви.
З відновленням діяльності духовної семінарії в Івано-Франківську владика-ординарій Кир Софрон Дмитерко про¬понує о. Михаїлу стати її віце-ректором. Але потреби Цер¬кви і Боже провидіння керують по-своєму. В цей час о. Михаїл організовує численні акції повороту храмів до батьківської католицької віри, які незаконно радянська влада віддала православним. Довелось багато відправляти прилюдних богослужінь, на яких виголошувалося велике число проповідей про примат Папи, правдивість Католицької Церкви, історичні та догматичні підстави Берестейської унії, а головне, злочинні дії по ліквідації Греко-Католицької Церкви.
Отець Михаїл всеціло віддав себе праці над відновленими церковними громадами через грандіозні богослужіння-демонстрації. Вони збирали досить велике число вірних. Де тільки довелось проповідувати о. Михаїлу чи його вихованцям, там громади багатьох сіл повертались у лоно Католицької Церкви без великих розколів та ворожнечі із православними. За свідченнями очевидців, це був справжній тріумф для багатьох, особливо для незнищенної Христової Церкви.
На прохання владики-коад’ютора Кир Павла Василика, о. Михаїл у жовтні 1990 р. відбуває на Буковину для місійної праці. Заставши все в запустінню, о. Михаїл докладає неабияких зусиль для відновлення зруйнованих парафій Буковини. У Чернівцях о. Михаїл застає сплюндровану святиню, пошарпану, запущену, без головного престолу. Йому доводиться жертвувати багато власних коштів, щоб привести все до належного порядку. В серпні 1991 року перестає існувати Радянський Союз. Молодій Українській державі, що успадкувала багато проблем з комуністичних часів, довелось пройти численні труднощі економічної кризи.
На Буковині о. Михаїл, потребуючи матеріальної допомоги і одержуючи її від своїх учнів, намагається зробити все від нього залежне, щоб підняти із руїн збещещені греко-католицькі святині. Організовується ремонт у прокатедральному соборі Успення Пресвятої Богородиці в Чернівцях. Титанічними зусиллями відновлюються громади і відкриваються церкви в Садгорі (район м. Чернівців). Тут з церкви Покрову Пресвятої Богородиці свого часу зробили конторні приміщення. Отець Михаїл і його вихованці власноруч розвалили стіни зведені попередніми “господарями” в середині храму. Прибрали, як могли – і розпочались після посвячення оскверненої святині богослужіння.
У м. Вижниці греко-католицьку церкву розвалено більшовиками повністю, а на її місті зведено житлові будинки. Греко-католицька громада спільно з нечисленною римо-католицькою громадою по черзі почали використовувати костел Свв. Петра і Павла. В Давидівці (колись Давидени) під керівництвом о. Михаїла відкрито невелику церковцю Пресвятої Тройці.
У с. Рідківцях (колись Раранче) за церкву Вознесіння Господнього довелось потурбуватись перед місцевою та районною владою довший час. Майже рік надсилали численні прохання, звернення – клопотання йшли в різні владні установи, доки святиню не повернено її власникам.
В с. Топорівцях довелось прикласти інших зусиль. Церкву влада повернула громаді швидко. Але, оскільки, греко-католиків у селі виявилось дуже мало, тому о. Михаїл взявся власноруч підготовляти церкву до богослужінь.
Подібно в Селятині ‒ селі, яке розташоване від Чернівців досить далеко (150 км), віддано всі зусилля, щоб вірні могли користати з ласк Божих.
Поряд з тим о. Михаїл із наймолодшими вихованцями реєструє і обслуговує громади в м. Глибока, м. Заставна, смт. Путилі, смт. Вашківцях тощо.
За ревну і віддану працю та заслуги перед УГКЦ у жовтні 1991 року о. Михаїла нагороджено Блаженнішим Кар¬диналом Мирославом Іваном Любачівським нагрудним хрес¬том з прикрасами та мітрою, а єпископ-ординарій Івано-Франківський Кир Софрон Дмитерко призначив деканом Чернівецьким з правами Генерального вікарія на Буковині.
Тут, на Буковині, незважаючи на титанічну працю, численні жертви на славу Божу, процвітання Католицької Церкви та добро народу о. Михаїлу довелось зіткнутись також із новим випробуванням. Не без диявольської участі із середовища людей, які мали б зрозуміти та підтримати, зазнає о. Михаїл зневаг і принижень. Зневаги від “своїх” є тяжчими, ніж переслідування чужими. Отець Михаїл Косило виходить із честю з цього випробування. Та цей хрест терпінь, який не зломив його духу, любови до Бога, вірності Католицькій Церкві, зломлює його тіло…
Так, 10 листопада 2000 р. на 68 році життя та 43 році пастирського служіння обірвалась нитка земного життя отця-мітрата Михаїла Косила. Із закінченням земного життя не закінчується його праця, яка продовжується у священиках-вихованцях та учнях славного “хомишинця”: отця-мітрата Івана Бойка, Кир Василя Семенюка, о. Володимира Івашківа, о. Зиновія Гончарика, о. Василя Івасишина, о. Івана Качанюка, о. Михаїла Багрія, о. Михаїла Валійона, о. Михаїла Хром’янчука, о. Василя Білусяка, о. Івана Лейб’юка, о. Богдана Іванюка, о. Івана Лозинського, о. Михаїла Ступчука, о. Василя Панівника, о. Іллі Ступчука, о. Богдана Кудлейчука, о. Петра Голінея, о. Андрія Бойчука та численних кандидатах священичого стану, що поповнять ряди священиків за покликом Божим та прикладом отця-мітрата Михаїла.
Автор: о. Петро Голіней
Важливу роль у майбутньому покликанні відіграла діяльність студитського монастиря Св. Пророка Іллі в Дорі. Дорянські ченці зробили великий вплив на багатьох юнаків того краю. У першу чергу вони змогли підсилити вогник любові до Христа в малих вихованцях, які спішили на молитву до їхньої обителі. Уже з восьми років Михась співає з іншими хлопцями на хорі церковні піснеспіви, а з десяти років відповідає за підготовку потрібних книг до того чи іншого богослужіння. Варто зазначити, що фундаментальні знання щодо церковного уставу Михась здобув з молодечих літ в студитському середовищі.
Тяжкі роки Другої світової війни справили на малого Михася незабутні враження. Небезпека смерті, страшні недостатки та голоднеча, а особливо страждання і смерть серед його єврейських однолітків глибоко укорінились у свідомості малого хлопчини. Він стає на шлях пошуку добра, яке знаходить у молитві, Св. Літургії та Євхаристії.
Настав 1946 р. – рік тяжких випробувань для Української Греко-Католицької Церкви. Вірність засадам Католицької церкви в Дорі зберегли студитські ченці, які на початку і очолили підпільну діяльність Греко-Католицької Церкви на Гуцульщині. Вони заклали фундамент “катакомбної” Церкви в Карпатському краю. Глибоке прив’язання до пастирської служби отців-студитів відбивається у свідомості юного Михайла.
У травні 1949 р., переховуючись від більшовицького гоніння, до дорянської парафії прибуває непохитний борець за людські душі та справу Унії, о. Антоній Казновський. Він відзначався великими організаторськими здібностями, ораторським хистом та безстрашним характером, завжди твердо стояв у своїх переконаннях, незважаючи на те, хто ставав його опонентом. Особливу твердість о. Антоній виявив у час збору підписів до “ініціативної групи”, чим показав незламний приклад духу перед співбратами у священстві.
Побачивши в молодому Михасеві Косилові палке бажання служити Творцеві, отець Антоній докладає всіх старань, щоб він зміг здобути богословську освіту в нелегких підпільних умовах. Написавши лист до єпископа Івана Лятишевського, який на той час перебував у Джамбульській області Казахстану на засланні, бажав отримати для майбутнього пастиря благословення на богословські студії. Владика дозволяє отцеві Антонію давати заочну освіту Михаїлові.
Виконуючи обов’язки дяка-регента, Михаїл студіює уцілілі підручники з богословських дисциплін, у призначений час складає іспити з них перед професорами Львівської Богословської Академії та Станіславської семіна¬рії, яким судилося повернутися з тюрем та заслань. Серед них були славні світочі Греко-Католицької Церкви: Блаженний священномученик єпископ Миколай Чарнецький, Блаженний священномученик єпископ Симеон Лукач, єпископ Іван Лятишевський, о. д-р Авксентій Бойчук - ректор Станіславської семінарії, о. д-р Василь Баран, о. д-р Стефан Вапрович, о. Василь Винничук та ін..
Час навчання переплітається з безперервною працею, як фізичною так і духовною. Родина молодого підпільного богослова в 50-х роках була у великій матеріальній нужді. Одночасно над родиною Василя Косила нависло клеймо неблагонадійності для органів держбезпеки. Відбувались безкінечні виклики у Яремчанський міський військовий комісаріат чи відділ МДБ.
Для духовного проводу, окрім о. Антонія Казновського, Михаїл обирає для себе духівником о. Мирона Деренюка – настоятеля місцевого підпільного монастиря, людину великих духовних чеснот, особу правила віри і образу лагідності. Вже від юних літ о. Мирон стає для нього духовним товаришем, порадником та сповідником.
У тяжких та невідрадних умовах тривала пасторальна праця в дорянськії парафії. Маючи велику підмогу у своєму вихованцеві, о. Антоній, незважаючи на похилий вік і слабке здоров’я, в другій половині 50-х років ХХ ст. активізував пастирську працю. В цей час в Радянському Союзі відбувались процеси лібералізації – “хрущовська відлига”. Значне число уцілілих священиків повертались із тюремних ув’язнень та заслань на батьківщину. Окрилені деякими поступками радянської влади, о. Антоній Казновський ініціює, а його учень Михаїл Косило здійснює заходи по зборі підписів для реєстрації греко-католицької громади в с. Дора, та виносить перед обласною владою прохання віддати у відання цієї громади монастирську церкву Св. Іллі. Незважаючи на страх дорянських селян перед більшовиками, Михаїлу Косилові вдається зібрати 1250 підписів.
Цей відчайдушний крок розлютив радянських можновладців, адже на тлі численних рапортів вищого партійного керівництва про завершення “возз’єднання” уніатів із православ’ям, о. Антоній і його помічник продемонстрували живучість українських католиків та їх безстрашність перед безбожним режимом. Тепер збільшується навала доповідних листів різного роду більшовицьких прислужників у спецслужби. Діяльність двох католицьких подвижників не може залишитись поза увагою кадебістів.
На вибір цілопальної служби своєму Творцеві мав вплив о. Мирон Деренюк, який побачивши, що Михаїл не стане монахом, зумів відкрити в молодому богословові палке бажання не пов’язувати себе сімейними узами. Своєрідне утвердження в покликанні до безженного стану здійснив своєю наукою о. Олексій Гуньовський, який, будучи одруженим священиком, відкрив перед Михаїлом переваги целібату над одруженим станом на прикладі власного життя.
Закінчивши навчання за програмою Львівської Богословської Академії, склавши всі призначені іспити, Михаїл Косило вирішує приймати свячення у безженному стані, щоб якнайдосконаліше віддати себе на цілопальну службу своєму Господеві. В цей час діяльність о. Антонія та його помічника потрапляє під шалений тиск радянських спецслужб. Розпочинається час, у якому потрібно було досконало свідчити Христа і то розп’ятого.
Кільце, яке радянська влада сплітала двом католицьким подвижникам, з початком 1958 р. стискалось все вужче. Через те, що о. Антоній продовжував прилюдні богослужіння, кримінальну справу продовжили, а вже 10 червня 1958 р. підписано звинувачувальний висновок о. Антонію і Михаїлу Косилу, за котрим її передавалось до прокуратури на підстав ст. 204 КК УРСР, одночасно взявши від звинувачуваних підписку про невиїзд із с. Дора.
На другий день після цього Михаїл Косило через о. Павла Василика, який виконав місію післанця від єпископа Миколая Чарнецького, дізнається, що архієрей прийняв рішення уділити йому тайну священства, та треба терміново їхати до Львова. Незважаючи на дану підписку про невиїзд, Михаїл на свій страх і ризик, таємно потягом їде до Львова сповнений великою надією на Боже милосердя в часі подорожі та захорону перед міліцією.
Господня ласка через покладання рук єпископа Миколая Чарнецького 13 червня 1958 здійснила величну мрію молодого працівника Господнього виноградника, який готувався до невтомної праці. Свячення відбулись у домі блаженного священномученика Василя Величковського у його присутності. Архієрей був одягнутий тільки у мантію та омофор, а новопоставленому ієрею вручено тільки епітрахиль.
Тепер мала би розпочинатись душпастирська праця, але кайдани, одягнені на о. Михаїла та на о. Антонія 25 червня 1958 р., внесли свої корективи у спільну долю двох трудівників Христових. Більшовицький суд за незаконну релігійну та антирадянську діяльність присудив о. Антонія Казновського до позбавлення волі терміном на один рік, з відбуттям міри покарання в загальних місцях ув’язнення (ст. 56-21 ч. 1.154 КК УРСР) та заборонив протягом п’яти років проживати в межах Станіславської обл., а о. Михаїла Косила - до позбавлення волі терміном на два роки, з відбуттям покарання в загальних місцях ув’язнення, без права проживання в західних областях України протягом 10 років, з обов’язковим поселенням в Кустанайській обл. Казахстанської РСР.
Перші дні душпастирі провели у КПЗ в Яремче, потім два тижні у Станіславській тюрмі, де їм кілька разів пропонували перейти у лоно Російської Православної Церкви, обіцяючи волю, а о. Михаїлові гарантували навчання в найкращих вузах Радянської України. Особливий психологічний натиск кадебисти робили на молодого о. Михаїла. Їм багато залежало на тому, щоб молоду релігійну особу приневолити відректися католицьких, а то й релігійних поглядів. Вистачало в приготованому тексті поставити підпис – священики не тільки отримали б волю, але о. Антоній Казновський відразу міг дістати призначення на парафію, а о. Михаїл Косило розпочав би навчання в будь-якому вузі. Але стійкі католицькі душпастирі відмовились, вибравши альтернативу солодким обіцянкам тюремне ув’язнення.
Зустрілись вони аж у Дніпропетровській пересильній тюрмі, збудованій ще за часів імператриці Катерини ІІ. Далі спільний тюремний побут проходив вже у жданівському таборі Сталінської обл. (тепер Маріуполь Донецької обл.).
Відбуваючи тюремне ув’язнення в м. Жданов о. Михаїл знаходить можливість служити Святі Літургії, сповідати в’язнів, хоч пошепки, але голосити Слово Боже. Єдиною потіхою в тюремних камерах та на каторжних роботах була можливість час від часу мати духовну підтримку свого дорогого учителя, о. Антонія, який давно став для нього не тільки духівником, але і батьком.
Працюючи на різних табірних роботах, о. Михаїл завжди знаходив можливість поспішити до свого духовного батька, о. Антонія, який через старечий вік та тяжку недугу перебував санчастині жданівського табору. Тут духовні отці спілкувались на найрізноманітніші теми. Перебуваючи у в’язниці, вони не могли полишати думок про родинні гнізда у Дорі. При найпершій нагоді о. Антоній диктував листи до своєї родини та до дружини Теодозії зокрема, а о. Михаїл старанно записував на папері і тим самим перетворювався на маленьку частинку свого вихователя. В цих листах о. Антоній, в скритій формі, запевняв своїх рідних у незламності свого католицького духу, розпитував про духовні справи підпільного духовенства та особливо цікавився справами студитської монашої спільноти в с. Дора, яку заавульовано з шанобливістю називав “сусідами”.Варто зацитувати дещо із таких листів:
“…Як мається родина Михася? Михась на роботу ходить і дуже мало часу має, бо приходить дуже струджений. З роботи потім в баню, на вечерю й спати. От так проходить наше життя в таборі сумно. Сумно, що не можемо прославляти Ісуса так урочисто, як ми колись його прославляли. Та не бракує нам і ласки Божої, котра нас тут разом з'єднала. Ісус осолоджує наш гіркий смуток і помагає нам терпеливо нести свій хрест. Хто нарікає на свій хрест, не має духа Ісусового, котрий сказав: “Хто любить отця, матір, братів, сестер, жену паче мене, ність мене достоїн”. Хай Ісус прийме наші сльози, покаже своєму Отцю Небесному і скаже: “Це доказ, що люблять вірно свою св. Церкву, а мою Обручницю Страдальну, котру розпинає невірний світ, як мене колись на хресті. Так як моя пролита кров виєднала в Тебе, Небесний Отче, втрачене для людей Небо, так хай сльози вірних синів моєї Обручниці виєднають для своєї Матері-Церкви свободу”. Це наше щире бажання, з котрим ділимося з Вами і співчуваємо з Вами. Не просимо в Ісуса за свою свободу, а просимо за Вашу постійність. Зложім до стіп Матері Божої всі наші недомагання, терпіння, смутки і просім її заступництва, а Вона занесе наші прошення своєму Синові, і не сумнівайтеся чи нам поможе. Чи можливо, щоби її Син відмовив чогось, що є згідне з Його святою волею?! Нас віддалили з нашого любого села. А Свята Родина мусила втікати до Єгипту і там 7 літ скитатися в чужині. А скільки святих натерпілося? Майже кожний зі св. Отців був засланий, переслідуваний за свою св. Віру.
Так і ми терпеливо все приймаємо з рук Божих і дякуємо, що дозволив терпіти за Його святу Церкву. Всі ісповідники, коли терпіли, то жертвували своє життя Богові і дякували, що удостоїлися терпінь. Так і ми можемо сказати: “Це для нас честь, що можемо терпіти за святу Католицьку Церкву. На цьому закінчуємо розмову (розпочав сам, а закінчуємо обидва). Здоровлю Вас щиро-сердечно.
Антоній
Михась.”
З листів ми довідуємось як жертвенно о. Антоній із своїм учнем, о. Михаїлом сприймали можливість страждати за Христову віру. Пропозицію лікуватись у цивільному шпиталі о. Антоній розглядає як розлуку із своїм учнем, тому вирішує залишитись у в’язничній лікарні, де умови були набагато гірші. Для о. Антонія краще смерть – ніж розрив духовного спілкування із о. Михаїлом.
Тяжкий удар переносить о. Михаїл у в’язниці 13 лютого 1959 р.: в нього на руках закінчує своє життя страдника о. Антоній Казновський. Смерть о. Антонія, який помирає в опінії святості, засмучує та одночасно покріплює молодого ув’язненого душпастиря.
Минали дні неволі. За зразкову поведінку та перевиконання планів о. Михаїла 20 жовтня 1959 р. умовно-достроково звільнено на 6 місяців і 5 днів по ст. 209 ч. 1 КК УРСР.
Вийшовши на волю, він відразу вливається в гурти під¬пільного духовенства. Працюючи на різних державних роботах, відправляє богослужіння в м. Станіславі, м. Монастириську, м. Тлумачі, м. Надвірній та навколишніх селах. В околицях Тлумача на той час громадилась значна кількість сіл, в яких вірні не приймали православних священиків, а їхньою опікою займався підпільний декан Тлумацького деканату о. Зиновій Кисілевський. Цей досвідчений та ревний душпастир поручає о. Михаїлу опіку над цими громадами.
В постійній небезпеці, в недоїданнях, недосипаннях проходять перші роки душпастирської праці на “волі”. Підпільне духовенство, щоб збити з пантелику чекістів, використовує вигадані імена-псевдоніми. Отець Михаїл вибрав для себе псевдо “отець Мирон”.
У Надвірній, працюючи контролером місцевої електромережі, о. Михаїлу вдавалось тривалий час маскувати свою релігійну діяльність професійними обов’язками. В Ланчині пастирську діяльність для невеличкої підпільної спільноти замаскувати не вдалось. Тому кожен крок в цьому селі наражався на велику небезпеку, оскільки цей, на той час невеликий районний центр, мав численних партійних діячів, що ревно служили радянському режимові.
Від¬чуваючи велику потребу в молодій генерації священнослу¬жителів, о. Михаїл гуртує навколо себе юнаків для підготов¬ки до священства. Саме ця діяльність найбільше впадає в очі чекістським нишпоркам. Перші пошуки відповідних кандидатів до священства виявились не зовсім вдалими. А один із кандидатів, через необережність видає діяльність о. Михаїла органам КДБ. 31 грудня 1961 р. був підписаний новий звинувачувальний висновок.
15 січня 1962 р. о. Михаїл був засуджений по ст. 209 ч. 1 КК УРСР до позбавлення волі у виправно-трудових колоніях посиленого режиму строком на три роки із засланням його в Омську область.
Боже провидіння покерувало так, що чекаючи свого заслання в Станіславській тюрмі о. Михаїл зустрівся з великими постатями катакомбної Церкви – підпільними єпископами: Блаженними Священномучениками Іваном Слезюком та Симеоном Лукачем. Єпископ Симеон Лукач був знаменитим спеціалістом з морального богослов’я. Він для о. Михаїла провів поширений курс лекцій з цієї спеціальності. Так у спілкуванні про богослов’я та справи Божі, які вони, як пастирі, повинні виконувати, коли Господь дозволить дочекатися волі, проходили дні в неволі.
Через деякий час о. Михаїла переведено до Львівської в’язниці на вул. Стрийській. У Львівському ув’язненні о. Михаїл опановує професію кравця. Так працюючи у швейному цеху, виконуючи понаднормові завдання, о. Михаїл скорочував термін свого ув’язнення. Друге ув’язнення стало для о. Михаїла більш нестерпним. За винятком деякого часу духовних спілкувань зі своїми співв’язнями-єпископами, душпастирської праці проводити не довелось, через суворіший режим цієї в’язниці. Отець Михаїл з болем згадував, що під час другого ув’язнення йому не вдалось відслужити таємно жодної Святої Літургії.
Однак у Львівській в’язниці були написані о. Михаїлом чудові вірші, в яких перепліталась вірність справі служінню Творцеві із тугою за рідним домом. Тут по-справжньому відкривається його талант народного поета, що ставав у різного роду полеміку із в’язнями атеїстичних поглядів.
Сумлінна поведінка, перевиконання планових норм дозволяють домогтися звільнення на волю вже на початку літа 1963 р. під “пильне око” радянських спецслужб.
Слова Христа Спасителя “жниво велике, а робітників мало” (Мт. 9, 37) не дозволяють ні на мить заспокоїтись молодому, але вже загартованому слузі Церкви. Підпільний ординарій Станіславівської єпархії Кир Іван Слезюк, запримітивши в о. Михайлові педагогічний хист та викладацький талант, доручає йому виховувати кандидатів до священства, а вже на початку 70-х років призначає його ректором підпільної духовної семінарії. Одержавши пастирське благословення та необхід¬ну духовну й богословську літературу від єпископа Кир Симеона Лукача, о. Василя Винничука та ін., що чудом уціліла перед нищівною рукою воюючого атеїзму, о. Михаїл терпеливо підбирав кандидатів, тих, які готові і здатні віддати своє життя за Христа і Його Церкву.
Підпільна праця продовжувалась. Тривалі контакти з духовною підтримкою о. Михаїл мав із сестрами Студитського уставу в особі матері-ігумені Йосифи Вітер; сестрами згромадження Мироносиць в особі генеральної настоятельки с. Антонії; сестрами Служебницями НДМ, сестрами Василіянками в м. Івано-Франківську та з навколишніх сіл на Прикарпатті. Широку мережу підпільних осередків охоплює о. Михаїл зі своїми вихованцями в Івано-Франківську, Коломиї, Надвірній, Яремчі, Чернівцях, Підволочиську. А на Надвірнянщині май¬же в кожному селі була підпільна громада греко-католиків, яких обслуговували о. Михаїл із вихованцями: о. Іваном Бойком, о. Василем Семенюком, о. Володимиром Івашківим, о. Зиновієм Гончариком, о. Василем Івасишиним, о. Іваном Качанюком, о. Михаїлом Багрієм.
Варто в особливий спосіб згадати підпільні громади, де багато приклав праці о. Михаїл Косило. Тільки в навколишніх селах містечка Делятин Святі Літургії служились більш ніж у ста помешканнях. Особливо великими були спільноти в Делятині, Яблуниці, Білих і Чорних Ославах, Ланчині, Заріччі, Яремчі.
В околицях Надвірної великі громади, під духовною опікою о. Михаїла і вихованців, діяли в Пньові, Гвозді, Стримбі; та поза межами Надвірнянщини – в Нижньому та Середньому Березові, Яблунові, Старуні.
Залишилось багато свідків, що найкращими словами згадують о. Михаїла як душпастиря і вчителя. Отець Михаїл не пропускав найменшої нагоди, щоб молодь, яка брала участь у підпільних богослужіннях, навчити правд католицької віри. Часто о. Михаїл служити до Святої Літургії доручав саме молодим особам і дуже тішився з того, коли мав можливість навчити молодих людей церковного співу.
Пастирська праця, педагогічна діяльність сильно непокоїла радянські правоохоронні органи. Весь час о. Михаїлові довелось перебувати під небезпекою ревізії, виклику в органи влади та, навіть, арешту.
Збереглись до сьогоднішнього дня виклики до Яремчанської міської Ради на так звані бесіди з уповноваженим у справах релігій. Такі виклики найчастіше закінчувались адміністративними стягненнями в різних грошових розмірах. Такі виклики були 31 серпня 1979 р., 5 листопада 1980 р., 4 жовтня 1983 р., 25 вересня 1984 р., 27 вересня 1984 р..
Це тільки невеличка частина випадків, які довелось витримати о. Михаїлу за його нелегальну пастирську діяльність, оскільки виклики в органи КДБ відбувались в найрізноманітніший спосіб: відповідний агент радянських спецслужб міг з’явитись на місці державної праці, зустріти “підопічного” в транспорті, по дорозі в місті, і нарешті завітати несподівано додому.
Під час відповідних відвідин найчастіше проводили “опитування” всіх мешканців, часом здійснювали обшук, який закінчувався відповідними протоколами, що в свою чергу тягло за собою, в кращому випадку, адміністративне покарання у вигляді штрафів. Один з такий обшуків відбувся 8 вересня 1972 р., під час якого виявлено один із фелонів, Євангеліє, Часослов, Молитвослов, Служебник і ще кілька незначних книг релігійного характеру, які, попри свою невелику цінність, не були заховані. Виявлені речі занесено у відповідний протокол слідчим Надвірнянського РВВС Власенком та залишені на місці. Конфіскації того дня не відбулось через незначну як для кримінальної чи навіть адміністративної справи знахідку. Цінніші літургічні речі, богословська література ніколи не знаходилась у доступному для стороннього ока місці.
Подібні “відвідини” відбувались на протязі тривалого часу. Нишпорок із КДБ, міліції, прокуратури можна було очікувати в кожній хвилі. Тотальний нагляд здійснювався за о. Михаїлом та його родиною скрізь. Це відбувалось за місцем праці, транспорті, під час спілкування із знайомими та, навіть, випадковими людьми.
Влада усвідомлювала, що звести з дороги вірності Католицькій Церкві о. Михаїла неможливо. Тому старались в першу чергу завадити поширенню того нескоренного радянській системі духу. Найбільше непокоїла можновладців саме педагогічна діяльність о. Михаїла. Якось один із кадебистів, не витримавши стійкості о. Михаїла, висловився: “Ти своїми діями продовжуєш життя Греко-Католицької Церкви ще на п’ятдесят років”. Очевидно, що “будівничих комунізму” така довга перспектива життєдіяльності греко-католиків не влаштовувала.
Витримуючи стійко всі удари радянської системи, о. Михаїл діждався часів так званої “перебудови” в Радянському Союзі. Прихід “нового мислення”, “гласність” та інші ліберальні нововведення молодого керівника радянської країни Михайла Горбачова ще не означали зміну ставлення до українських греко-католиків. Саме в 1985 р. і в наступні три роки сталися чи не найбільші натиски каральних органів на о. Михаїла та його вихованців. Це був останній, але чи не найзухваліший тиск більшовицької системи, що загибала.
Навесні 1989 р. о. Михаїл разом із Преосвященними владиками Софроном Дмитерком (ЧСВВ), Павлом Василиком, Іваном Семедієм, Іваном Маргітичем, Филимоном Курчабою (ЧНІ) та іншими священиками їде в Москву і добивається дозволу реєстрації Української Греко-Католицької Церкви.
З відновленням діяльності духовної семінарії в Івано-Франківську владика-ординарій Кир Софрон Дмитерко про¬понує о. Михаїлу стати її віце-ректором. Але потреби Цер¬кви і Боже провидіння керують по-своєму. В цей час о. Михаїл організовує численні акції повороту храмів до батьківської католицької віри, які незаконно радянська влада віддала православним. Довелось багато відправляти прилюдних богослужінь, на яких виголошувалося велике число проповідей про примат Папи, правдивість Католицької Церкви, історичні та догматичні підстави Берестейської унії, а головне, злочинні дії по ліквідації Греко-Католицької Церкви.
Отець Михаїл всеціло віддав себе праці над відновленими церковними громадами через грандіозні богослужіння-демонстрації. Вони збирали досить велике число вірних. Де тільки довелось проповідувати о. Михаїлу чи його вихованцям, там громади багатьох сіл повертались у лоно Католицької Церкви без великих розколів та ворожнечі із православними. За свідченнями очевидців, це був справжній тріумф для багатьох, особливо для незнищенної Христової Церкви.
На прохання владики-коад’ютора Кир Павла Василика, о. Михаїл у жовтні 1990 р. відбуває на Буковину для місійної праці. Заставши все в запустінню, о. Михаїл докладає неабияких зусиль для відновлення зруйнованих парафій Буковини. У Чернівцях о. Михаїл застає сплюндровану святиню, пошарпану, запущену, без головного престолу. Йому доводиться жертвувати багато власних коштів, щоб привести все до належного порядку. В серпні 1991 року перестає існувати Радянський Союз. Молодій Українській державі, що успадкувала багато проблем з комуністичних часів, довелось пройти численні труднощі економічної кризи.
На Буковині о. Михаїл, потребуючи матеріальної допомоги і одержуючи її від своїх учнів, намагається зробити все від нього залежне, щоб підняти із руїн збещещені греко-католицькі святині. Організовується ремонт у прокатедральному соборі Успення Пресвятої Богородиці в Чернівцях. Титанічними зусиллями відновлюються громади і відкриваються церкви в Садгорі (район м. Чернівців). Тут з церкви Покрову Пресвятої Богородиці свого часу зробили конторні приміщення. Отець Михаїл і його вихованці власноруч розвалили стіни зведені попередніми “господарями” в середині храму. Прибрали, як могли – і розпочались після посвячення оскверненої святині богослужіння.
У м. Вижниці греко-католицьку церкву розвалено більшовиками повністю, а на її місті зведено житлові будинки. Греко-католицька громада спільно з нечисленною римо-католицькою громадою по черзі почали використовувати костел Свв. Петра і Павла. В Давидівці (колись Давидени) під керівництвом о. Михаїла відкрито невелику церковцю Пресвятої Тройці.
У с. Рідківцях (колись Раранче) за церкву Вознесіння Господнього довелось потурбуватись перед місцевою та районною владою довший час. Майже рік надсилали численні прохання, звернення – клопотання йшли в різні владні установи, доки святиню не повернено її власникам.
В с. Топорівцях довелось прикласти інших зусиль. Церкву влада повернула громаді швидко. Але, оскільки, греко-католиків у селі виявилось дуже мало, тому о. Михаїл взявся власноруч підготовляти церкву до богослужінь.
Подібно в Селятині ‒ селі, яке розташоване від Чернівців досить далеко (150 км), віддано всі зусилля, щоб вірні могли користати з ласк Божих.
Поряд з тим о. Михаїл із наймолодшими вихованцями реєструє і обслуговує громади в м. Глибока, м. Заставна, смт. Путилі, смт. Вашківцях тощо.
За ревну і віддану працю та заслуги перед УГКЦ у жовтні 1991 року о. Михаїла нагороджено Блаженнішим Кар¬диналом Мирославом Іваном Любачівським нагрудним хрес¬том з прикрасами та мітрою, а єпископ-ординарій Івано-Франківський Кир Софрон Дмитерко призначив деканом Чернівецьким з правами Генерального вікарія на Буковині.
Тут, на Буковині, незважаючи на титанічну працю, численні жертви на славу Божу, процвітання Католицької Церкви та добро народу о. Михаїлу довелось зіткнутись також із новим випробуванням. Не без диявольської участі із середовища людей, які мали б зрозуміти та підтримати, зазнає о. Михаїл зневаг і принижень. Зневаги від “своїх” є тяжчими, ніж переслідування чужими. Отець Михаїл Косило виходить із честю з цього випробування. Та цей хрест терпінь, який не зломив його духу, любови до Бога, вірності Католицькій Церкві, зломлює його тіло…
Так, 10 листопада 2000 р. на 68 році життя та 43 році пастирського служіння обірвалась нитка земного життя отця-мітрата Михаїла Косила. Із закінченням земного життя не закінчується його праця, яка продовжується у священиках-вихованцях та учнях славного “хомишинця”: отця-мітрата Івана Бойка, Кир Василя Семенюка, о. Володимира Івашківа, о. Зиновія Гончарика, о. Василя Івасишина, о. Івана Качанюка, о. Михаїла Багрія, о. Михаїла Валійона, о. Михаїла Хром’янчука, о. Василя Білусяка, о. Івана Лейб’юка, о. Богдана Іванюка, о. Івана Лозинського, о. Михаїла Ступчука, о. Василя Панівника, о. Іллі Ступчука, о. Богдана Кудлейчука, о. Петра Голінея, о. Андрія Бойчука та численних кандидатах священичого стану, що поповнять ряди священиків за покликом Божим та прикладом отця-мітрата Михаїла.
Автор: о. Петро Голіней
Інформаційне повідомлення
Голосування
Новини Єпархії
