Слова повчають, а приклад притягує….

Чому підпілля називається підпіллям? Та тому, що люди які жили в тому часі, були свідомі хто вони є, чому така ситуація була в тій країні, чому так сталося, і що може зробити ворог по відношенні до тих хто так би мовити мислить інакше,чи їхні погляди аж ніяк не є спільними з які потрібно було б втілювати в життя.

На мою думку, в той час були дві речі які помогли нам зберегти свою українську ідентичність та традицію і життя церкви.

Таким джерелом найперше була сім'я. Сімейна релігійна свідомість та розуміння батьків, а також передача досвіду людського - яким маєш бути. У 12-14 років мала розмову з ще тоді незнайомим священником, якого вела до своєї бабусі щоб вона по-сповідалася. По дорозі отець розповідав про те, як багато тоді було переслідуваних та переслідувань священиків. Ті ж, які сиділи вже в таборах, не мають можливості здорової духовної потреби християнина. Також, цікавим і незрозумілим на той момент була розповідь про те, як можна без священника проводити похорон чи шлюб за тих умов, які були і з тими можливостями чи підручними засобами, котрі були у кожній християнській сім'ї. А це ікона, при шлюбі і як найбільша кількість людей з молитовним супроводом при похороні. Я, довго собі задавалися цим питанням: чому він мені це говорив? І сьогодні маю відповідь. Він не знав скільки триватиме підпілля. І він хотів передати мені і не тільки мені, а й молодим людям спосіб, як можна жити з Богом при найнесприятливіших моментах людського життя. Також передавав віру і стійкість при особливому наголосові на молитві. Цим отцем був Василь Величковський.

Другим невичерпним джерелом було радіо Ватикан. З нього я дізналася, що Патріарх Йосиф був звільнений і перебував у Ватикані, але йому на той час ще була заборона говорити публічно по радіо.

У 1979 році я пішла в монастир. В Бога, як на мою думку зазначила сестра, немає випадковості. В будинку, так би мовити, монастирі ми вставали дуже рано на молитву. Наша сестра сильно нас оберігала. Вона робила все непомітним і без найменшої шкоди для нас новичок. Хоча, під часом тиску ми все-рівно жили в якомусь малому страху. В нашому будинку також жила сімя євреїв. Тут мені, так би мовити, викреслюються такі слова - добрі люди залишаються добрими не знати де вони є, незважаючи якими вони є або до якої національності належать. Я працювала техніком. І зі мною працював син моєї сусідки бабусі песі - це ми її так називали. Цей син Ісаак ніколи не здав нас, не розказав про мене. Це гарна людська постава. Ця бабця також врятувала та вберегла нас від КГБістів. На мою думку, це гідна похвали поведінка людини. В моєму житті завжди з'являлися добрі люди, які оберігали цю тайну, цю Божественну містерію мого монаршого життя.

Моїм духовним татом був отець Михайлюк. Він був моїм виховником. Якось раз, в неділю, отець переодягнувся в старечий одяг і з мішком пшениці на плечах прийшов до нас, в монастир, щоб відправити Божественну літургію. Ось така була дійсність, така обережність. Треба було оберігатися там де можна і там де воно було потрібно.

Атмосфера в монастирі була дуже добра. Так приємно і містично було на обітах. Бо саме в цей час нам дозволялося одягатися в монарший одяг. Це була таємничість і Божественність. Сьогодні я розумію шану і гідне поводження та трепет до священичого одягу. У нас була одна старша сестра, яку ми називали між собою Єпископ, вона завши говорила: Підіть та подивіться на іконостас нашої церкви! сестра добре розумілася на сакральному мистецтві. Саме вона привела нам любов і цінність свого обряду.

За час підпілля, я, пережила тугу за своїм. Мені хотілося, щоб було дозволено існування нашої церкви, хоча б маленької каплиці. Це був нелегкий час. Але Бог допускає тільки те, що ми можемо пережити і повірте ні на грам більше. Сьогодні люди і Церква має бути вдячна Богові за свободу. І ви, як майбутні священники маєте відповісти на це своєю ревністю.

Підпілля - це радісне і щасливе життя з Богом.

На світлині сестра Христина, згромадження святого Йосафата.