Святе Письмо – основа життя християнина
Любов є основою всього християнського життя. Ось тому, щоб наші взаємини не руйнувалися, щоб наша любов зростала потрібно стежити за нашою мовою: з одного боку, щоб не говорити чогось поганого, а з іншого – щоб уживати ті мовленнєві форми, які свідчать про нашу повагу і добре ставлення до нашого співрозмовника. Це проявляється на мовленнєвому рівні у люб’язній розмові, про яку говорить апостол Павло (Кол. 4, 5).
Також характерною ознакою всього життя християнина є його спрямованість на Бога. Зі слів апостола Павла ми бачимо, що всі свої справи, а головно, все те, що ми говоримо, повинні говорити в ім’я Боже (Кол. 3, 17). Аналізуючи і зіставляючи зі сказаним увесь мовленнєвий етикет християн, можемо прийти до висновку, що християни, вживаючи етикетні форми слів вкладають у них певну теологічну позицію, що, звісно ж, основується на Святому Письмі. Так, якщо в етикеті громадян України зафіксована сама доброзичливість як побажання чогось доброго, то християни у своїй мові, головно в етикеті спілкування, виявляють свої релігійні переконання. Завдяки цьому факту виникає та особливість, яка й становить різницю між світським і церковним етикетами.
Також у Святому Письмі як основі морального життя християн простежується багато застережень щодо мовленнєвого антиетикету. У цьому сенсі говоримо про різні вирази і фрази, що направлені на сіяння роздору, хаосу, а що найголовніше, заперечують кардинальну християнську чесноту – любов. Так, апостол Павло застерігає, щоб не вживати прокльонів, наклепів і сороміцьких слів (Кол. 3, 8), бо це все є прикладом низької культури. Свідченням того, що мовленнєвий антиетикет є великим злочином проти любові, є існування приписаних кар за його використання.
Отож кожний християнин, визнаючи Біблію за авторитет, керується ним у прийнятті своїх життєвих рішень. Також під впливом Святого Письма формуються етикетні норми спілкування, виявляючи основний лейтмотив – основу, на якій вони будуються – любов, пошану і люб’язність між людьми.
Спілкування християн у стандартних етикетних ситуаціях
Сукупність усіх можливих етикетних формул утворює систему мовного етикету кожної нації. До нього входять етикетні фрази усіх прошарків населення: розмежовані за своїм віковим складом, уподобаннями, а також релігійною специфікою.
Перебуваючи у тісній взаємодії з богослов’ям, християнський мовленнєвий етикет не тільки набуває рис високої культури, а ще й виявляє ті християнські ідеї, які сповідують християни. Тому саме в ньому, на відміну від світського мовленнєвого етикету, ми бачимо глибину богослов’я.
Майже кожна розмова чи зустріч має чітко сформований початок і закінчення. Це більшою мірою стосується мовленнєвого виміру. Так, на початку розмови зазвичай люди вітаються. Кожне таке вітання залежить від ситуації, особи і часу, коли ця розмова чи зустріч відбувається.
Характеризуючи вітальні фрази християн, можемо побачити їхню різноманітність та насиченість богословським змістом. Семантика таких вітань представляє релігійну спрямованість християн.
Найпоширенішою вітальною фразою серед християн є Слава Ісусу Христу! Це дослівний переклад латинського етикетного виразу Laudеtur Jesus Christus! Свого часу монахи-єзуїти переклали його українською мовою. Цим етикетним виразом християни послуговуються, коли зустрічаються одні з одними, коли починають свою розмову. Завершення розмови теж ознаменовується цією фразою. У простонародній мові часто буває скорочення чи усічення цієї привітальної етикетної сполуки слів. Часто можемо почути, особливо у сільських місцевостях, головно гірського Прикарпаття, що християни, вживаючи скорочений варіант вітання Слава Ісусу Христу!, кажуть Слава Йсу Христý! або частіше Слáвайсу! Відповідаючи, християни кажуть Слава навіки! У цьому випадку це неточний переклад латинської фрази In saecula saeculorum!, що в дослівному перекладі означає У віки віків! Часто християни, відповідаючи на вітання, можуть поширювати етикетну форму-відповідь на зразок Слава навіки Богу! або Слава навіки Богу Святому! Теж можна чути ще й інші подовження від поодиноких людей: Слава навіки Богу в честь Діви Марії! Ця фраза, особливо її друга частина, є досить незвичною для загалу. Проте, щоби люди не розширювали чи скорочували цієї етикетної мовленнєвої формули, стандартними вітальними фразами прийнято вважати Слава Ісусу Христу!, на що потрібно відповідати Слава навіки! Ця етикетна формула вживається в часі, що є поза періодом святкуванням різдвяних і великодніх торжеств.
У різдвяний час, що охоплює собою період від Різдва до Стрітення (від 7 січня до 15 лютого) християни вітаються, кажучи Христос народився!, на що у відповідь чуємо Славімо Його! Стосовно цього різдвяного вітання простежується певна розбіжність: як в усному мовленні, так і в писемному. В усному мовленні можемо почути Христос ся рождає!, Христос рождається!, Христос родився! тощо. З аналізу писемних джерел виокремлюються два варіанти цієї етикетної фрази: Христос народився!, Христос рождається!
В усному мовленні уніфікувати цю етикетну фразу дуже важко, оскільки люди вітаються так, як вони вже звикли. Проте, напевно, потрібно починати уніфікацію з писемного мовлення. Проблема тут полягає у ставленні до старослов’янізмів у мові, а також у богословському осмисленні самого вітання. Слово рождається є дієсловом недоконаного виду, що позначає тривалість дії. А це, своєю чергою, більш точніше відображає християнське віровчення, згідно з яким Бог є позачасовим. Тому для християн Він постійно родиться, найперше у їх душах. Проте це слово є старослов’янізмом, оскільки у ньому присутнє буквосполучення жд. А ставлення до старослов’янізмів серед науковців і богословів у літературній і богослужбовій мові є неоднозначне. Одні стверджують, що потрібно затримати церковнослов’янську мову в ширшому вжитку, інші ж наполягають на кваліфікованому перекладі, усвідомлюючи всю складність, а в поодиноких випадках і неможливість точного перекладу. Слово народився є дієсловом доконаного виду і в семантиці етикетного виразу бере участь ствердження історичного народження Христа, що тільки частково відповідає християнському віровченню.
Тож важливо тут враховувати всю глибину богослов’я, що криється у цьому етикетному виразі.
Як подають писемні джерела, етикетна форма відповіді на різдвяне привітання має теж свої розбіжності. Так, маємо Славіте Його! і Славімо Його! У першому випадку дієслово славіте ‒ у формі наказового способу другої особи множини, у другому випадку дієслово славімо ‒ у формі наказового способу першої особи множини. Доцільніше вживати фразу Славімо Його!, адже вона ідейно об’єднує як того, хто вітається, так і того, хто відповідає на вітання. А слово славіте відсторонює особу, яка відповідає на вітання, від участі у виконанні цього наказу. Тому складається враження, що ця особа не є християнином або не хоче брати участі у прославі новонародженого Христа.
Ще одною етикетною фразою, що присутня у різдвяному часі, є Христос хрещається/хрестився! Відповідаючи, християни кажуть У ріці Йордані! Цей вираз не є апробований Церквою як офіційне вітання в часі від Богоявлення (19 січня) до його відання (до 27 січня), тому його важко знайти в катехитичній чи навчальній богословській літературі. Проте він активно функціонує в розмовній мові.
У великодньому часі (від Воскресіння до Вознесіння) християни вітаються таким привітом: Христос воскрес! на що відповідають Воістину воскрес! У цьому випадку простежується певна одностайність. Хоча і тут не обходиться без винятків. Скажімо, в усному мовленні інколи буває так, що в прислівнику воістину чується подовження букви н. Ця помилка трапляється під впливом прислівника істинно, з яким сплутують це слово. Проте семантика слова воістину означає направду, дійсно, справді. Тому лексема воістину похідна від іменника істина.
За своєю суттю великоднє вітання тільки стверджує історичний факт Христового воскресіння, слово воскрес є дієсловом доконаного виду. Проте, згідно зі старослов’янським варіантом, ця етикетна формула виглядає так: Христосъ воскрéсе! Вона виражає більш глибинно християнське богослов’я, яке говорить, що Бог завжди воскресає, оскільки є поза часом. Проте, саме цей варіант великоднього вітання вже важко відновити.
Цими етикетними фразами християнами вітаються. За допомогою них вони також і прощаються. Це особливість мовленнєвого етикету християн, оскільки у світському мовленнєвому етикеті громадян України спостерігається певне розрізнення між вітальними і прощальними етикетними фразами.
Христос посеред нас! – ще одна етикетна фраза, якою послуговуються християни. Щоправда, вона не така поширена, як попередні, уже розглянуті. Як відповідь у християн звучить І є, і буде! Така формула мовленнєвого етикету більшою мірою присутня у вітанні між священнослужителями. При цьому вони цілують один одного три рази у рамена. Нею також послуговуються священнослужителі в часі Святої Літургії, головно під час молитви “Вірую”, а також коли дають цілувати вірним священні речі: Євангеліє, хрест, чи коли їх мирують.
Відповідної етикетної фрази вимагає та ситуація, коли людина перебуває при праці. Тут християни послуговуються виразом Боже, помагай! Це вітання має дуже широку варіантну базу. Великою мірою до цього спричинився вплив діалектів. Найпоширенішими варіантами цієї фрази є такі: Бог на поміч! Богпоміч! Помагай Біг тобі! Помагай, Біг! Біг, помагай! Помагайбіг! Магайбі! Помагай, Боже! Боже, поможи! Багато з цих етикетних виразів кваліфікуються у словниках як застарілі. Уся ця варіантність не є усталеною нормою етикету спілкування. Вона є відображенням повсякденного мовлення християн. Послуговуються цією етикетною формулою люди всіх вікових категорій. Також до цього випадку належить фраза Дай, Боже, щастя!, на яку, як і на попередні, відповідають Дай, Боже, здоров’я!
У цьому вітанні ми бачимо спрямованість етикету, що виражається у побажанні. Найперше тут бажається Божої допомоги для тої праці, яку виконує людина. Це ми бачимо в першій фразі з її різними варіантами. У другому випадку простежується побажання щастя від тієї праці, яка виконується. Як відповідь на ці вітальні фрази звучить побажання здоров’я як запоруки щасливого життя.
Бажання здоров’я звучить також і при інших нагодах. Так, якщо хтось комусь зробить добре діло, то йому кажуть: Дай, Боже, здоров’я. У творі Уласа Самчука “Марія” можна знайти скорочений варіант цього виразу ‒ Дайбоздоровля! У цьому творі знаходимо ще інший варіант графічного передання цього виразу на письмі: Дай-бо здоровля!
У вжитку християн є багато етикетних мовленнєвих фраз, які не потребують, щоб хтось на них відповідав, хоча можуть бути зверненими до конкретної особи. Тому в їх реалізації бере участь тільки одна людина. Це фрази, які застосовуються у різних мовленнєвих ситуаціях. Їхня кількість є дуже великою. Найпоширеніші з них такі: Бійся (побійся, бійтесь, побійтесь) Бога! – вираз, що вживається як застереження, прохання не робити, не казати чого-небудь; Бог дасть (Дасть Бог) – а) є присутній у християн як підбадьорення, щоб надіятися на Божу допомогу; б) уживається як відмова тому, хто просить що-небудь. У цьому другому значенні вживається також йому синонімічний вираз Бог заплатить. У цьому випадку простежується схожість з польською мовою, в якій цей вираз присутній. Бог з ним (нею, ними) – вираз на означення згоди, примирення, прощення: хай так буде, дарма тощо. Бог з тобою (з вами) – а) уживається на означення здивування, заперечення, докору тощо; б) уживається як заспокоєння у значенні не треба (гніватися, сердитись, плакати, робити необдумані вчинки). Борони (боронь) Боже!; Крий Боже!; Не дай Боже! (Не дай Бог!); Не приведи Боже!; Нехай (хай) Бог боронить (милує)! – вживається для вираження небажаності, заперечення чого-небудь; З Богом – уживається як побажання успіху, хай щастить. Воно є альтернативою у християн до подібного світського виразу Ні пуху, ні пера, що часто є у вжитку як молоді, так і старших. Ради (заради) Бога – дуже прошу, будь ласка. У цьому значенні знаходимо ще одну фразу ‒ Заради всіх святих (я тебе прошу); Слава Богові (Богу) – а) (у значенні присудка) добре, гаразд; б) (у значенні вставних слів) нівроку, далебі, як видно; Хвалити Бога; Богові (Богу) дякувати, дяка Богу – вживається як вставні слова у значенні на щастя. Бог його знає (скорочений його варіант бозна) ‒ невідомо, не знати. У цьому значенні вживається вираз із негативною основою: чортзна-де або поширений його варіант чорти його могли знати.
До цього ряду етикетних фраз можемо віднести й інші слова і вирази, що в своєму складі мають іменник Бог. Серед найпоширеніших є такі: спасибі, що вживається на вираження вдячності певній особі. Хоча семантика цього слова є глибшою. Як відомо, це слово з’явилося завдяки сполученню (злиттю) двох слів спаси і Боже в одне. Тому люди, які дякували, просили Бога про спасіння своїх добродіїв за допомогою короткої фрази-заклику; простибі/простибіг – подібна до попередньої і виражає велику вдячність. Це значення подане згідно із сучасним змістом цього слова. Проте, як і в попередньому випадку, його семантика розкриває глибше значення цього слова. Воно (це слово) утворилося шляхом злиття двох слів прости і Боже в одне. Його значення виявляє прохання до Бога про прощення гріхів тому, хто чинить добре діло. Супровідним виразом до етикетних формул спасибі і простибі є фраза Хай Бог помагає, що органічно доповнює висловлені побажання.
Слово Бог входить до складу багатьох виразів мовленнєвого етикету. Можемо в цьому сенсі згадати маловживане сьогодні слово далебі. Світлана Богдан, посилаючись на Митрополита Іларіона, каже, що це форма легкої божби, що часто трапляється у говорах Східної України. Проте воно є запозиченням з польської мови: da li Bog – як Бог дасть. Воно за своїм семантичним значенням виражає ствердження, запевнення: так, слово даю. Тому воно близьке за значенням, якщо й не тотожне, до іншого виразу: їй-богу, що теж виражає запевнення у правдивості сказаного. В усному мовленні, а також у творах письменників, як це ми бачимо у творі Уласа Самчука “Марія”, трапляється скорочена версія цього виразу ‒ їй-бо
Етикетні мовленнєві формули у спілкуванні з духовенством
Оскільки духовенство, через свій зв’язок з духовним світом, посідає особливе місце в суспільстві, то, відповідно, з ходом століть виробило певні норми поведінки щодо себе. Це яскраво можна бачити на мовленнєвому рівні.
Духовенство є структурою ієрархічною, воно поділяється на кілька ступенів. Найвищим ступенем духовенства є єпископство. Згідно з ієрархічною драбиною нижчими за єпископів є священики, а найнижчим ступенем священства є дияконат. У зв’язку з такою диференціацією єпископи, як найвищі за гідністю представники Церкви, користуються особливою повагою серед вірних. Така пошана на практиці проявляється нахилом голови при зустрічі з ними, цілуванням їх рук, а також додаванням до їх імен різних пошанних титулів. До одних з перших, що були у вжитку в ранній період існування Христової Церкви, належать такі: Боголюбивий, Богумилий, святіший тощо. Ці почесні титули досить часто згадуються у рескриптах цезарів і цивільних законах. Цезар Юстиніан називає єрусалимського архієпископа Петра святішим і блаженнішим.
Сучасний мовленнєвий етикет сформувався на базі напрацювань минулих поколінь. Це яскраво проявляється на прикладі церковного мовленнєвого етикету. Так, ті етикетні фрази, які були у вжитку за ранньохристиянської доби, а також багато інших, можемо знайти у посібниках із сучасного етикету. Звертаючись до Патріарха, користуються виразом Ваша Святосте! Такої фрази потребує і звернення до Папи Римського, оскільки він теж має титул патріарха ( Патріарх Західної Церкви). Інколи Папа Римський іменує себе як Слуга слуг Божих. Це яскраво простежується на прикладі діяльності Папи Івана-Павла ІІ. Таке іменування випливає з євангельської істини, що хто є наставником, нехай буде слугою всім (Лк. 22, 26). До Патріарха можна звертатися фразою Ваше Блаженство! Такою ж фразою можна звертатися і до митрополита, коли він є Главою Церкви. В іншому випадку до нього звертаються, використовуючи етикетну формулу Ваше Високопреосвященство! Таким самим принципом можна керуватися, звертаючись до архієпископа: якщо Глава Церкви, то Ваше Блаженство!, якщо ж ні ‒ Ваше Високопреосвященство! Якщо архієпископ має титул Верховного, то до нього звертаються як до Патріарха ‒ Ваше Блаженство! (як до Глави Церкви). До єпископів звертаються фразою Ваше Преосвященство! Тобто єпископа іменують прикметниками Преосвященний (простий ступень порівняння) або Преосвященніший (вищий ступінь порівняння). Цим останнім прикметником також часто іменують і митрополита. До цих слів, у звертанні до єпископа, додають слово Владико: Преосвященний/Преосвященніший Владико! У звертанні до архієрея також часто застосовують прикметник Боголюбивий. У цьому випадку, керуючись неписаним правилом, так звертаються до єпископа, який є емеритом (пенсіонером). Проте воно не є загальним правилом, а тільки відбиває погляди певних осіб. На нашу думку, згідно із семантикою цього слова, цей прикметник можна вжити до кожного єпископа. Також до архієреїв, головно в УГКЦ, звертаються зворотами латинського походження: Ваша Еміненціє! (еміненція ‒ довершеність, досконалість), або Ваша Ексцеленціє! (ексцеленція ‒ вищість, перевага: високі властивості). Звертаючись до кардинала, використовують вже згадану фразу Ваша Еміненціє! або Ваша Превелебносте! Нерідко до імені єпископа додається слово грецького походження Кир (у перекладі означає пан). Часто на письмі замість цього слова ставиться хрестик.
До ієреїв, чи то в Католицькій Церкві чи в Православній, вживається звертання Отче!, до якого можуть бути додані означення, відповідно до зайнятої священнослужителем “посади” у Церкві. На доказ цього, якщо священик є деканом, то до нього звертаються, застосовуючи вираз Отче декане!; якщо митратом, то Отче митрате! Часто на письмі ці етикетні звороти пишуть через дефіс. Проте це є помилкою, оскільки ці вирази не є прикладками. Тому за зразком світського мовленнєвого етикету (наприклад, пан директор пишеться окремо) подібні вирази слід писати окремо. Існують ще й інші (грецькі відповідники) іменування згадуваних осіб. Наприклад, священика, який є деканом, також називають протоієреєм (від грецького protos ‒ перший, hieros ‒ священний) чи протопресвітером (від грецьк. presbiteres ‒ старійший); отця митрата називають митрофорним ієреєм.
Якщо ж священик не займає ніякого вищого уряду в Церкві, то до нього звертаються, використовуючи вираз Всечесний отче! або Всечесніший отче! У тому випадку, якщо священик має вчений ступінь або звання, то до нього звертаються відповідно отче професоре, отче магістре тощо. До священиків, які мають ступінь доктора, є звертання Всесвітліший отче! Подібно титулують духовних осіб, що займають світські посади. Наприклад, Митрополит Андрей Шептицький до отця Августина Волошина писав: Ваша Ексцеленціє Високопреподобний Отче Прем’єре!
До тих священиків, які є монахами, застосовують звертання Преподобний отче! Якщо ж такий священик посідає якийсь уряд у монастирі: чи то є ігуменом, архімандритом, а чи протоархімандритом, то до них належиться звертатись через етикетну форму Високопреподобний отче!
Під впливом польської мови часто священиків іменують словом ксьондз. Це стосується більшою мірою римо-католицького середовища. Хоча цей вплив настільки сильний, що подекуди можемо чути таке іменування священнослужителів інших конфесій (це явище більшою мірою поширене на території Галичини). Також вплив польської мови відчувається і в такій звертальній фразі до священиків як Прошу отця (Прошу отця духовного). Суть такого звертання зводиться до калькування польської мови: прошу пана, прошу пані. А таке явище в стилістиці української мови небажане.
Стосовно дияконів, які посідають найнижчий ступінь священства, ми не знаходимо такої широкої палітри етикетних звертань, як це ми побачили на прикладі Єпископів чи священиків. Назва їх титулу і є етикетною формулою, якою звертаються до них. Хоча дуже часто, чи то на письмі, чи в усному мовленні, можемо почути звертання Отче дияконе! Такий етикетний мовленнєвий вираз не є виправданий, бо отцями звуть тих, які прийняли священичі свячення. Саме священики, на відміну від дияконів, здійснюють пастирську опіку над вірними. Вони вважаються духовними отцями (батьками) для християн. Диякони ж, як подає “Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу канонів Східних Церков”, призначені, за давньою християнською традицією, тільки для допомоги єпископам і священикам. Тому у спілкуванні з дияконом потрібно звертатися до нього за титулом – дияконе!
До монахів, якщо вони не є священиками, вживають звертання преподобний брате!, а до монахинь – преподобна сестро!
У множині форма називання і форма звертання до духовенства є однакові: Преосвященні владики! (до єпископів); Всечесні/всечесніші отці (до священиків); Преподобні брати і сестри (до ченців і черниць).
Інколи буває так, що особі потрібно звернутися до аудиторії, що складається з осіб, які належать до духовного сану. Тому, щоб не перевантажувати мовлення численними мовленнєвими етикетними фразами, звертаючись до представників кожного рангу духовенства, застосовують загальну фразу-звертання Шановне (дороге) духовенство!
При розгляді етикетного мовлення стосовно осіб духовного стану можна також кількома словами проаналізувати ті етикетні фрази, з яким звертаємося до осіб, що є наближеними до духовенства. Найперше потрібного згадати про дружин священиків. Оскільки традиційно прийнято вважати священиче подружжя домашньою церквою, то потрібно збагнути суть спілкування і стосунків між членами цієї християнської спільноти. Знаємо, що дружину священика у нашому україномовному суспільстві називають попадею. Спостерігаючи за мовленнєвою поведінкою людей, особливо, коли вони спілкуються з дружиною священика, можемо почути, що християни, звертаючись до своєї співрозмовниці, уживають вираз пані добродійка. Це чудовий вираз для звертання до дружини священика. Семантика цього виразу відкриває статус особи, до якої так звертаються. Пані їмость – ще один звертальний вираз при спілкуванні з дружиною священика. Слово їмость має цікаву історію. Свого часу воно писалося як єгомость (тепер така форма є застарілою, хоча серед людей старшого покоління можемо його почути). А вже це слово мало би бути утворене від слів його милість. Завдяки цьому підтверджується богословська інтерпретація домашньої Церкви: чоловік – голова сім’ї, у нашому випадку й голова Церкви, а жінка, завдяки тому, що її чоловік – священик, має можливість перебувати у милості голови Церкви.
Також можемо почути інші слова і вирази, якими іменується, чи, радше, користуючись якими, звертаємось до дружини священика. Варто би згадати такі: паніматка, матушка (у наш час вважають такі слова застарілими).
Доброзичливе ставлення до кожного члена християнської спільноти виявляється на мовному рівні завдяки тому, що вони взаємо називають себе братами і сестрами.
В усіх проаналізованих нами етикетних фразах проявляється глибока пошана до духовенства. Це, своєю чергою, свідчить про ту важливу місію, яку сповняє кожна особа, яка належить до духовного стану.
Слова-табу та евфемізми
Християнство має велику пошану до слова. Слово – це вищий вияв життєдіяльності особистості, синтез усіх видів її діяльності, реакцій, її внутрішнього життя. Зрештою, у Євангелії від ап. Івана Словом названо самого Бога. У цьому ключі варто би було звернутися до розробленої концепції Павла Флоренського про магічність слова. Завдяки його працям можемо спостерегти сакральну основу слова. З давніх часів існували погляди на те, що слово – це тільки слово, поривання голосу, ніщо. Павло Флоренський заперечує таку точку зору, визначаючи у слові духовну енергію, звукову енергію (енергія форми), тобто слово – це складний, багатий світ звуків, що має найтонші модуляції. Дослідник розглядає слово як живий організм, який має цілісну структуру.
Слово можна розглядати на рівні фонеми (першозвук, ультрафізичний аспект) і на рівні семеми (першосмисл, ультрапсихічний аспект впливу на аудиторію і слухача).
Акт мовлення – це виділення енергії, часом дуже великої. Якщо слово у своїй експресії не позначає чогось поганого, то, відповідно, воно заряджене позитивною енергією. І навпаки: експресивно негативні слова несуть негативну енергію. Знаючи про це, християни розуміють велику вартість кожного вимовленого слова. У цьому руслі Святе Письмо теж має віроповчальну основу. Саме в Біблії ми знаходимо безцінні рекомендації і про словотворення, і про сприйняття слова слухачами. У Святому Письмі слово має природу таємничого зерна, яке падає у серця, на добре зорану землю, але часом і в терни.
У цій частині нашої праці звернемо свою увагу на ті слова, які християни зазвичай не говорять явно. З проаналізованої літератури і спостереження за усним мовленням можемо дійти висновку, що послідовники Христи стараються уникати найменувань нечистої сили. У художніх творах, що мають за мету унаочнити усне мовлення людей, можемо зустріти згадки про злих духів у таких фразах: Чорт з ним!, Чорт його знає!, Чорти би тебе брали! Саме слово чорт входить до синонімічного ряду на позначення злої сили. Серед цих синонімів можемо назвати такі: сатана, диявол, люцифер, біс та інші. Християни, як загально й українці, коли потрібно у розмові згадати про злого духа, стараються назвати його словами-характеристиками: звідник, облесник, ворог людського роду (співзвучне зі Святим Письмом) тощо. Цікаво називає злу силу Леся Українка у своєму творі “Лісова пісня”. Там злий дух названий як Той, що у скелі живе.
Часто побожні християни після згадки нечистої сили вживають вираз Святий Дух при нас. Цією фразою робиться намір прикликати Бога, який захищає від усього поганого.
Проте, якщо ми проаналізуємо сакральну літературу, особливо тексти молитов, то побачимо, що в них є пряме згадування злого духа. Найчастіше вживаються слова сатана, диявол. Так є тому, що молитви укладали люди, що були гідними і побожними, були праведниками, які у своєму житті більше покладалися на Бога, тому й не боялися нічого, навіть злих сил, сил темряви.
Наш український народ, що побудований на християнських традиціях, ще в недалекому минулому дуже стерігся різного роду пустих слів. Свідченням цього може послужити спостереження Я. Радевича-Винницького: “Тому в карпатських селах, на Бойківщині, під час будівництва хат, господарських приміщень дуже пильно стежили, аби хто з майстрів часом не сказав поганого слова”.
Християни любуються у словах віри, надії, любові, тому лайливі, гнилі слова називають лихослів’ям, бо вони призводять до справжнього лиха, біди. Вони калічать душу, тіло, принижують дух людини ‒ і тієї, яка їх говорить, і яка їх слухає. Екологія слова по¬роджує екологію духу народу: у цьому ми вбачаємо благородну місію істинної інтелігенції України ‒ світської та духовної.
Для християн не є прийнятним також свідоме підмінювання лайливих слів на інертні відносно інвективності. Мова ведеться про ту річ, коли в піснях (переважно в коломийках) чи просто в поезії замість поганих слів вставляється інше, нелайливе, при цьому усі можуть здогадатися про цю заміну. Таким чином зміст вірша чи пісні не важко відчитати. Тут ідеться про думку, яка з’являється від почутого, проспіваного чи прочитаного. Християни, керуючись Святим Письмом, стережуться поганих думок (Пор. Мт. 5, 28).
До слів і виразів, що мають табуйований характер, відносяться прокльони. Святе Письмо різко засуджує проклін як негативне явище мовця. З прокльонами стоїть та сама ситуація, що й з лайливими словами: вони можуть бути породженням агресії, а можуть вільно висловлюватися мовцем без будь-якої мети (стояти на межі фраз-паразитів). Проте проклін має більш негативний вплив. Якщо ж погане слово просто може ображати особу, то у прокльоні висловлюється бажання зла, ненависті. Проклін у цьому сенсі можемо прирівняти до магічного заклинання, що несе в собі негативну енергію. Така справа теж кардинально не узгоджується зі Святим Письмом (Пор. Чис. 23, 25; Втор. 15, 9). То що ж роблять християни, коли знаходяться у стані гніву чи роздратування, коли так і хочеться щось сказати (переважно щось недобре)? У таких випадках від християн можемо почути фрази-евфемізми на кшталт А щоб тобі добро було!, Бог би тебе любив тощо. Таке вирішення справи – це правжня протидія світу вульгарщини й поганих побажань.
Усвідомлюючи повну відповідальність за кожне сказане слово, християни мають велику повагу до мови як духовного джерела.
Список використаних джерел
1. Бабич Н. Богословський стиль української мови у контексті стилістичної науки: Зб. науково-дидактичних праць. – Чернівці: Вид. дім “Букрек”, 2009. – 214 с.
2. Бацевич С. Основи комунікативної лінгвістики. – Київ: Академія, 2004. – 342 с.
3. Біленко Т. Феномен слова в християнському культі України. – Дрогобич, 1993. – 93 с.
4. Богдан С. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. ‒ К.: Рідна мова, 1998. – 475 с.
5. Богдан С. Структурно-семантична організація послань Андрея Шептицького та особливості функціонування мовноетикетних виразів у них // Християнство й українська мова: Матеріали наукової конференції. – Львів, 2000. – С. 478-485.
6. Великій церковний изборникъ. ‒ Ужгород, 1937. – 936 с.
7. Великодній привіт Блаженнішого Любомира, Верховного Архієпископа Києво-Галицького Української Греко-Католицької Церкви // Українське слово. ‒ 2009. ‒ № 15 за 15-21 квітня. ‒ С. 2.
8. Вісник Києво-Галицького Верховного Архиєпископства. ‒ Київ: Друкарські куншти, 2009. ‒ № 10. – 51 с.
9. Вісник Києво-Галицького Верховного Архиєпископства. ‒ Київ: Друкарські куншти, 2009. ‒ № 11. – 63 с.
10. Геник Л. Релігійно-моральне виховання молоді в навчальних закладах Східної Галичини (кін. ХІХ ‒ поч. ХХ ст.). – Івано-Франківськ: Плай, 2000. – 270 с.
11. Господи, до Тебе возношу душу мою. Молитовник Патріарха Йосифа. – Мельбурн – Австралія, 1991. – 601 с.
12. Губенко Л. Г., Нємцов В. Д. Культура ділового спілкування. – К.: Ексоб, 2002. – 154 с.
13. Гьофнер Й. Християнське суспільне вчення / Пер. з нім. С. Пташник, Р. Оглашенний. – Львів: Свічадо, 2002. – 304 с.
14. Документи Другого Ватиканського Собору. – Львів: Свічадо, 1996. – 753 с.
15. Жоакімо Т. Клятва // Сопричастя. – Львів: Свічадо, 2005. ‒ № 3-4. ‒ С. 67-76.
16. Зубков М. Універсальний довідник. Українська мова. – 5-те вид., випр. – Харків: ФОП Співак В. Л., 2009. – 416 с.
17. Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу канонів Східних Церков. – Львів: Свічадо, 1998. – 193 с.
18. Ісіченко І. Дім мій – буде домом молитви. – Харків-Львів, 2005. – 431 с.
19. Квіти святого Франциска / Пер. з італ. О. Й. Ананевич. – Львів: Свічадо, 2009. – 244 с.
20. Кияк Р. Гомілетика. – Івано-Франківськ: Нова зоря, 1997. – 94 с.
21. Кодекс канонів Східних Церков. – Львів: Видавництво ОО. Василіян, 1995. – 471 с.
22. Козовик І. Християнська етика для старшокласників / Під загальною редакцією Єпископа Софрона Мудрого ЧСВВ. – Івано-Франківськ, 2003. – 215 с.
23. Косило М. З Тобою, Ісусе! Поезії. – Львів, 2002. – 312 с.
24. Левицький О. Людина і мораль: культорологічні аспекти проблеми. – Івано-Франківськ, 2004. – 167 с.
25. Лесюк М. Мовний світ сучасного галицького села (Ковалівка Коломийського району): Наукове видання. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2008. – 328 с.
26. Мацьків П. Репрезентація концепту Бог у фольклорній картині світу // Рідне слово в етнокультурному вимірі. Матеріали Першої міжнародної науково-практичної конференції // Упор. М. Федурко, В. Котович. – Дрогобич: Посвіт, 2007. – С. 96-104.
27. Молитвослов. – Рим-Торонто: Видавництво ОО. Василіян, 1990. – 1373 с.
28. Молодь у Церкві третього тисячоліття: Матеріали ІV сесії патріаршого (всецерковного) Собору Української Греко-Католицької Церкви. – Львів: Свічадо, 2009. – 312 с.
29. Мудрий С., Козовик І. Латинські вирази, афоризми та приповідки. ‒ Івано-Франківськ, 2001. ‒ 255 с.
30. Наша християнська традиція. – 2-ге вид., випр. та доп. – Львів: Місіонер, 1999. – 396 с.
31. Новий тлумачний словник української мови: У 3-х т. / Укладачі: В. Яременко, О. Сліпушко. ‒ Т. 2. – Київ: Аконіт, 2001. – 926 с.
32. Огієнко І. Хвалімо Бога українською мовою! – Вінніпег, 1962. – 63 с.
33. Обряди Української Церкви. – Рим – Торонто, 1970. – 282 с.
34. Осінчук Ю. Історія богослужбово-обрядової лексики української мови: автореф. дис. на здобуття наук. Ступеня канд. філол. наук. – К., 2009. – 20 с.
35. Петрович Л. До питань церковнослов’янізмів в українській богословській термінології // Сучасна українська богословська термінологія: від історичних традицій до нових концепцій. – Львів, 1998. – С. 97-107.
36. Попова О. Живлюще джерело. Кращі прислів’я та приказки українського народу. – Донецьк: ТОВ ВК Ф “БАО”, 2007. – 448 с.
37. Послання Блаженнішого Любомира до священиків, дияконів та семінаристів // Християнський вісник. – 2009. ‒ № 2. ‒ С. 1-3.
38. Прийдіте поклонімся. Молитовник. – Львів: Свічадо, 1998. – 960 с.
39. Програма євангелізації та місійного виховання кандидатів у священство в семінаріях Української Греко-Католицької Церкви. – Київ: Друкарські куншти, 2009. – 34 с.
40. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування: Навч. посіб. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2006. – 291 с.
41. Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного і Б. Лобовика. – К.: Четверта хвиля, 1996. – 396 с.
42. Рудницький Я. Семантика “хреста” й “хрищення” // Науковий Конгрес в 1000-ліття Хрищення Руси-України. – Мюнхен, 1988. – С. 577-587
43. Сагач Г. Храм слова. Духовне красномовство. – К.: Концерн “Видавничий Дім Ін Юре”, 2005. – 296 с.
44. Самчук У. Марія. Хроніка одного життя: Роман. – К.: Радянський письменник, 1991. – 190 с.
45. Святе Письмо Старого і Нового Завіту. – К.: Українське біблійне товариство, 1992. – 1070/352 с.
46. Священна і Божественна Літургія. ‒ Львів: Місіонер, 2007. – 245 с.
47. Сербенська О., Волощак М. Актуальне інтерв’ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей. – К.: Вид. центр “Просвіта”, 2001. – 204 с.
48. Стахів М. Український комунікативний етикет: Навч.-метод. посіб. – Київ: Знання, 2008. – 245 с.
49. Стельмахович М. Український мовленнєвий етикет // Народознавство. – 1997. ‒ № 38. ‒ С. 3-14.
50. Сучасна українська літературна мова: Підручник / М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін.; За ред. М. Я. Плющ. – 6-те вид., стер. – К.: Вища школа, 2006. – 430 с.
51. Сучасна українська літературна мова: Стилістика. – К.: Наук. думка, 1973. – 304 с.
52. Томан І. Мистецтво говорити / Пер. з чес. В. І. Романця. – 3-є вид. – К.: Україна, 1996. – 269 с.
53. Требник. – Київ: Воскресіння, 1994. – 630 с.
54. Фабіан М. Семантика етикетних іменників на позначення культової обрядовості в сучасній українській мові // Християнство й українська мова: Матеріали наукової конференції. – Львів, 2000. – С. 234-237.
55. Федик О. Мова як духовний адекват світу (дійсності). – Львів: Місіонер, 2000. – 300 с.
56. Чак Є. Мовний етикет: “Дорогий друже!”, “Бажаю щастя!” // Дивослово. – 1998. ‒ № 1. ‒ С. 23-25.
57. Шпіраго Ф. Католицький народний катехизм. – Львів: Місіонер, 1997. – 597 с.
58. Юраш А. Папа Іоанн Павло ІІ. – Харків: Фоліо, 2005. – 351 с.
59. Якимишин С. Пам’ятай день святий святкувати // Свята місія з Ватикану: Збірник проповідей. – Львів: Місіонер, 1996. – С. 251-255.
60. http://www.christusimperat.org/
Автор: о. Роман Гринів
Любов є основою всього християнського життя. Ось тому, щоб наші взаємини не руйнувалися, щоб наша любов зростала потрібно стежити за нашою мовою: з одного боку, щоб не говорити чогось поганого, а з іншого – щоб уживати ті мовленнєві форми, які свідчать про нашу повагу і добре ставлення до нашого співрозмовника. Це проявляється на мовленнєвому рівні у люб’язній розмові, про яку говорить апостол Павло (Кол. 4, 5).
Також характерною ознакою всього життя християнина є його спрямованість на Бога. Зі слів апостола Павла ми бачимо, що всі свої справи, а головно, все те, що ми говоримо, повинні говорити в ім’я Боже (Кол. 3, 17). Аналізуючи і зіставляючи зі сказаним увесь мовленнєвий етикет християн, можемо прийти до висновку, що християни, вживаючи етикетні форми слів вкладають у них певну теологічну позицію, що, звісно ж, основується на Святому Письмі. Так, якщо в етикеті громадян України зафіксована сама доброзичливість як побажання чогось доброго, то християни у своїй мові, головно в етикеті спілкування, виявляють свої релігійні переконання. Завдяки цьому факту виникає та особливість, яка й становить різницю між світським і церковним етикетами.
Також у Святому Письмі як основі морального життя християн простежується багато застережень щодо мовленнєвого антиетикету. У цьому сенсі говоримо про різні вирази і фрази, що направлені на сіяння роздору, хаосу, а що найголовніше, заперечують кардинальну християнську чесноту – любов. Так, апостол Павло застерігає, щоб не вживати прокльонів, наклепів і сороміцьких слів (Кол. 3, 8), бо це все є прикладом низької культури. Свідченням того, що мовленнєвий антиетикет є великим злочином проти любові, є існування приписаних кар за його використання.
Отож кожний християнин, визнаючи Біблію за авторитет, керується ним у прийнятті своїх життєвих рішень. Також під впливом Святого Письма формуються етикетні норми спілкування, виявляючи основний лейтмотив – основу, на якій вони будуються – любов, пошану і люб’язність між людьми.
Спілкування християн у стандартних етикетних ситуаціях
Сукупність усіх можливих етикетних формул утворює систему мовного етикету кожної нації. До нього входять етикетні фрази усіх прошарків населення: розмежовані за своїм віковим складом, уподобаннями, а також релігійною специфікою.
Перебуваючи у тісній взаємодії з богослов’ям, християнський мовленнєвий етикет не тільки набуває рис високої культури, а ще й виявляє ті християнські ідеї, які сповідують християни. Тому саме в ньому, на відміну від світського мовленнєвого етикету, ми бачимо глибину богослов’я.
Майже кожна розмова чи зустріч має чітко сформований початок і закінчення. Це більшою мірою стосується мовленнєвого виміру. Так, на початку розмови зазвичай люди вітаються. Кожне таке вітання залежить від ситуації, особи і часу, коли ця розмова чи зустріч відбувається.
Характеризуючи вітальні фрази християн, можемо побачити їхню різноманітність та насиченість богословським змістом. Семантика таких вітань представляє релігійну спрямованість християн.
Найпоширенішою вітальною фразою серед християн є Слава Ісусу Христу! Це дослівний переклад латинського етикетного виразу Laudеtur Jesus Christus! Свого часу монахи-єзуїти переклали його українською мовою. Цим етикетним виразом християни послуговуються, коли зустрічаються одні з одними, коли починають свою розмову. Завершення розмови теж ознаменовується цією фразою. У простонародній мові часто буває скорочення чи усічення цієї привітальної етикетної сполуки слів. Часто можемо почути, особливо у сільських місцевостях, головно гірського Прикарпаття, що християни, вживаючи скорочений варіант вітання Слава Ісусу Христу!, кажуть Слава Йсу Христý! або частіше Слáвайсу! Відповідаючи, християни кажуть Слава навіки! У цьому випадку це неточний переклад латинської фрази In saecula saeculorum!, що в дослівному перекладі означає У віки віків! Часто християни, відповідаючи на вітання, можуть поширювати етикетну форму-відповідь на зразок Слава навіки Богу! або Слава навіки Богу Святому! Теж можна чути ще й інші подовження від поодиноких людей: Слава навіки Богу в честь Діви Марії! Ця фраза, особливо її друга частина, є досить незвичною для загалу. Проте, щоби люди не розширювали чи скорочували цієї етикетної мовленнєвої формули, стандартними вітальними фразами прийнято вважати Слава Ісусу Христу!, на що потрібно відповідати Слава навіки! Ця етикетна формула вживається в часі, що є поза періодом святкуванням різдвяних і великодніх торжеств.
У різдвяний час, що охоплює собою період від Різдва до Стрітення (від 7 січня до 15 лютого) християни вітаються, кажучи Христос народився!, на що у відповідь чуємо Славімо Його! Стосовно цього різдвяного вітання простежується певна розбіжність: як в усному мовленні, так і в писемному. В усному мовленні можемо почути Христос ся рождає!, Христос рождається!, Христос родився! тощо. З аналізу писемних джерел виокремлюються два варіанти цієї етикетної фрази: Христос народився!, Христос рождається!
В усному мовленні уніфікувати цю етикетну фразу дуже важко, оскільки люди вітаються так, як вони вже звикли. Проте, напевно, потрібно починати уніфікацію з писемного мовлення. Проблема тут полягає у ставленні до старослов’янізмів у мові, а також у богословському осмисленні самого вітання. Слово рождається є дієсловом недоконаного виду, що позначає тривалість дії. А це, своєю чергою, більш точніше відображає християнське віровчення, згідно з яким Бог є позачасовим. Тому для християн Він постійно родиться, найперше у їх душах. Проте це слово є старослов’янізмом, оскільки у ньому присутнє буквосполучення жд. А ставлення до старослов’янізмів серед науковців і богословів у літературній і богослужбовій мові є неоднозначне. Одні стверджують, що потрібно затримати церковнослов’янську мову в ширшому вжитку, інші ж наполягають на кваліфікованому перекладі, усвідомлюючи всю складність, а в поодиноких випадках і неможливість точного перекладу. Слово народився є дієсловом доконаного виду і в семантиці етикетного виразу бере участь ствердження історичного народження Христа, що тільки частково відповідає християнському віровченню.
Тож важливо тут враховувати всю глибину богослов’я, що криється у цьому етикетному виразі.
Як подають писемні джерела, етикетна форма відповіді на різдвяне привітання має теж свої розбіжності. Так, маємо Славіте Його! і Славімо Його! У першому випадку дієслово славіте ‒ у формі наказового способу другої особи множини, у другому випадку дієслово славімо ‒ у формі наказового способу першої особи множини. Доцільніше вживати фразу Славімо Його!, адже вона ідейно об’єднує як того, хто вітається, так і того, хто відповідає на вітання. А слово славіте відсторонює особу, яка відповідає на вітання, від участі у виконанні цього наказу. Тому складається враження, що ця особа не є християнином або не хоче брати участі у прославі новонародженого Христа.
Ще одною етикетною фразою, що присутня у різдвяному часі, є Христос хрещається/хрестився! Відповідаючи, християни кажуть У ріці Йордані! Цей вираз не є апробований Церквою як офіційне вітання в часі від Богоявлення (19 січня) до його відання (до 27 січня), тому його важко знайти в катехитичній чи навчальній богословській літературі. Проте він активно функціонує в розмовній мові.
У великодньому часі (від Воскресіння до Вознесіння) християни вітаються таким привітом: Христос воскрес! на що відповідають Воістину воскрес! У цьому випадку простежується певна одностайність. Хоча і тут не обходиться без винятків. Скажімо, в усному мовленні інколи буває так, що в прислівнику воістину чується подовження букви н. Ця помилка трапляється під впливом прислівника істинно, з яким сплутують це слово. Проте семантика слова воістину означає направду, дійсно, справді. Тому лексема воістину похідна від іменника істина.
За своєю суттю великоднє вітання тільки стверджує історичний факт Христового воскресіння, слово воскрес є дієсловом доконаного виду. Проте, згідно зі старослов’янським варіантом, ця етикетна формула виглядає так: Христосъ воскрéсе! Вона виражає більш глибинно християнське богослов’я, яке говорить, що Бог завжди воскресає, оскільки є поза часом. Проте, саме цей варіант великоднього вітання вже важко відновити.
Цими етикетними фразами християнами вітаються. За допомогою них вони також і прощаються. Це особливість мовленнєвого етикету християн, оскільки у світському мовленнєвому етикеті громадян України спостерігається певне розрізнення між вітальними і прощальними етикетними фразами.
Христос посеред нас! – ще одна етикетна фраза, якою послуговуються християни. Щоправда, вона не така поширена, як попередні, уже розглянуті. Як відповідь у християн звучить І є, і буде! Така формула мовленнєвого етикету більшою мірою присутня у вітанні між священнослужителями. При цьому вони цілують один одного три рази у рамена. Нею також послуговуються священнослужителі в часі Святої Літургії, головно під час молитви “Вірую”, а також коли дають цілувати вірним священні речі: Євангеліє, хрест, чи коли їх мирують.
Відповідної етикетної фрази вимагає та ситуація, коли людина перебуває при праці. Тут християни послуговуються виразом Боже, помагай! Це вітання має дуже широку варіантну базу. Великою мірою до цього спричинився вплив діалектів. Найпоширенішими варіантами цієї фрази є такі: Бог на поміч! Богпоміч! Помагай Біг тобі! Помагай, Біг! Біг, помагай! Помагайбіг! Магайбі! Помагай, Боже! Боже, поможи! Багато з цих етикетних виразів кваліфікуються у словниках як застарілі. Уся ця варіантність не є усталеною нормою етикету спілкування. Вона є відображенням повсякденного мовлення християн. Послуговуються цією етикетною формулою люди всіх вікових категорій. Також до цього випадку належить фраза Дай, Боже, щастя!, на яку, як і на попередні, відповідають Дай, Боже, здоров’я!
У цьому вітанні ми бачимо спрямованість етикету, що виражається у побажанні. Найперше тут бажається Божої допомоги для тої праці, яку виконує людина. Це ми бачимо в першій фразі з її різними варіантами. У другому випадку простежується побажання щастя від тієї праці, яка виконується. Як відповідь на ці вітальні фрази звучить побажання здоров’я як запоруки щасливого життя.
Бажання здоров’я звучить також і при інших нагодах. Так, якщо хтось комусь зробить добре діло, то йому кажуть: Дай, Боже, здоров’я. У творі Уласа Самчука “Марія” можна знайти скорочений варіант цього виразу ‒ Дайбоздоровля! У цьому творі знаходимо ще інший варіант графічного передання цього виразу на письмі: Дай-бо здоровля!
У вжитку християн є багато етикетних мовленнєвих фраз, які не потребують, щоб хтось на них відповідав, хоча можуть бути зверненими до конкретної особи. Тому в їх реалізації бере участь тільки одна людина. Це фрази, які застосовуються у різних мовленнєвих ситуаціях. Їхня кількість є дуже великою. Найпоширеніші з них такі: Бійся (побійся, бійтесь, побійтесь) Бога! – вираз, що вживається як застереження, прохання не робити, не казати чого-небудь; Бог дасть (Дасть Бог) – а) є присутній у християн як підбадьорення, щоб надіятися на Божу допомогу; б) уживається як відмова тому, хто просить що-небудь. У цьому другому значенні вживається також йому синонімічний вираз Бог заплатить. У цьому випадку простежується схожість з польською мовою, в якій цей вираз присутній. Бог з ним (нею, ними) – вираз на означення згоди, примирення, прощення: хай так буде, дарма тощо. Бог з тобою (з вами) – а) уживається на означення здивування, заперечення, докору тощо; б) уживається як заспокоєння у значенні не треба (гніватися, сердитись, плакати, робити необдумані вчинки). Борони (боронь) Боже!; Крий Боже!; Не дай Боже! (Не дай Бог!); Не приведи Боже!; Нехай (хай) Бог боронить (милує)! – вживається для вираження небажаності, заперечення чого-небудь; З Богом – уживається як побажання успіху, хай щастить. Воно є альтернативою у християн до подібного світського виразу Ні пуху, ні пера, що часто є у вжитку як молоді, так і старших. Ради (заради) Бога – дуже прошу, будь ласка. У цьому значенні знаходимо ще одну фразу ‒ Заради всіх святих (я тебе прошу); Слава Богові (Богу) – а) (у значенні присудка) добре, гаразд; б) (у значенні вставних слів) нівроку, далебі, як видно; Хвалити Бога; Богові (Богу) дякувати, дяка Богу – вживається як вставні слова у значенні на щастя. Бог його знає (скорочений його варіант бозна) ‒ невідомо, не знати. У цьому значенні вживається вираз із негативною основою: чортзна-де або поширений його варіант чорти його могли знати.
До цього ряду етикетних фраз можемо віднести й інші слова і вирази, що в своєму складі мають іменник Бог. Серед найпоширеніших є такі: спасибі, що вживається на вираження вдячності певній особі. Хоча семантика цього слова є глибшою. Як відомо, це слово з’явилося завдяки сполученню (злиттю) двох слів спаси і Боже в одне. Тому люди, які дякували, просили Бога про спасіння своїх добродіїв за допомогою короткої фрази-заклику; простибі/простибіг – подібна до попередньої і виражає велику вдячність. Це значення подане згідно із сучасним змістом цього слова. Проте, як і в попередньому випадку, його семантика розкриває глибше значення цього слова. Воно (це слово) утворилося шляхом злиття двох слів прости і Боже в одне. Його значення виявляє прохання до Бога про прощення гріхів тому, хто чинить добре діло. Супровідним виразом до етикетних формул спасибі і простибі є фраза Хай Бог помагає, що органічно доповнює висловлені побажання.
Слово Бог входить до складу багатьох виразів мовленнєвого етикету. Можемо в цьому сенсі згадати маловживане сьогодні слово далебі. Світлана Богдан, посилаючись на Митрополита Іларіона, каже, що це форма легкої божби, що часто трапляється у говорах Східної України. Проте воно є запозиченням з польської мови: da li Bog – як Бог дасть. Воно за своїм семантичним значенням виражає ствердження, запевнення: так, слово даю. Тому воно близьке за значенням, якщо й не тотожне, до іншого виразу: їй-богу, що теж виражає запевнення у правдивості сказаного. В усному мовленні, а також у творах письменників, як це ми бачимо у творі Уласа Самчука “Марія”, трапляється скорочена версія цього виразу ‒ їй-бо
Етикетні мовленнєві формули у спілкуванні з духовенством
Оскільки духовенство, через свій зв’язок з духовним світом, посідає особливе місце в суспільстві, то, відповідно, з ходом століть виробило певні норми поведінки щодо себе. Це яскраво можна бачити на мовленнєвому рівні.
Духовенство є структурою ієрархічною, воно поділяється на кілька ступенів. Найвищим ступенем духовенства є єпископство. Згідно з ієрархічною драбиною нижчими за єпископів є священики, а найнижчим ступенем священства є дияконат. У зв’язку з такою диференціацією єпископи, як найвищі за гідністю представники Церкви, користуються особливою повагою серед вірних. Така пошана на практиці проявляється нахилом голови при зустрічі з ними, цілуванням їх рук, а також додаванням до їх імен різних пошанних титулів. До одних з перших, що були у вжитку в ранній період існування Христової Церкви, належать такі: Боголюбивий, Богумилий, святіший тощо. Ці почесні титули досить часто згадуються у рескриптах цезарів і цивільних законах. Цезар Юстиніан називає єрусалимського архієпископа Петра святішим і блаженнішим.
Сучасний мовленнєвий етикет сформувався на базі напрацювань минулих поколінь. Це яскраво проявляється на прикладі церковного мовленнєвого етикету. Так, ті етикетні фрази, які були у вжитку за ранньохристиянської доби, а також багато інших, можемо знайти у посібниках із сучасного етикету. Звертаючись до Патріарха, користуються виразом Ваша Святосте! Такої фрази потребує і звернення до Папи Римського, оскільки він теж має титул патріарха ( Патріарх Західної Церкви). Інколи Папа Римський іменує себе як Слуга слуг Божих. Це яскраво простежується на прикладі діяльності Папи Івана-Павла ІІ. Таке іменування випливає з євангельської істини, що хто є наставником, нехай буде слугою всім (Лк. 22, 26). До Патріарха можна звертатися фразою Ваше Блаженство! Такою ж фразою можна звертатися і до митрополита, коли він є Главою Церкви. В іншому випадку до нього звертаються, використовуючи етикетну формулу Ваше Високопреосвященство! Таким самим принципом можна керуватися, звертаючись до архієпископа: якщо Глава Церкви, то Ваше Блаженство!, якщо ж ні ‒ Ваше Високопреосвященство! Якщо архієпископ має титул Верховного, то до нього звертаються як до Патріарха ‒ Ваше Блаженство! (як до Глави Церкви). До єпископів звертаються фразою Ваше Преосвященство! Тобто єпископа іменують прикметниками Преосвященний (простий ступень порівняння) або Преосвященніший (вищий ступінь порівняння). Цим останнім прикметником також часто іменують і митрополита. До цих слів, у звертанні до єпископа, додають слово Владико: Преосвященний/Преосвященніший Владико! У звертанні до архієрея також часто застосовують прикметник Боголюбивий. У цьому випадку, керуючись неписаним правилом, так звертаються до єпископа, який є емеритом (пенсіонером). Проте воно не є загальним правилом, а тільки відбиває погляди певних осіб. На нашу думку, згідно із семантикою цього слова, цей прикметник можна вжити до кожного єпископа. Також до архієреїв, головно в УГКЦ, звертаються зворотами латинського походження: Ваша Еміненціє! (еміненція ‒ довершеність, досконалість), або Ваша Ексцеленціє! (ексцеленція ‒ вищість, перевага: високі властивості). Звертаючись до кардинала, використовують вже згадану фразу Ваша Еміненціє! або Ваша Превелебносте! Нерідко до імені єпископа додається слово грецького походження Кир (у перекладі означає пан). Часто на письмі замість цього слова ставиться хрестик.
До ієреїв, чи то в Католицькій Церкві чи в Православній, вживається звертання Отче!, до якого можуть бути додані означення, відповідно до зайнятої священнослужителем “посади” у Церкві. На доказ цього, якщо священик є деканом, то до нього звертаються, застосовуючи вираз Отче декане!; якщо митратом, то Отче митрате! Часто на письмі ці етикетні звороти пишуть через дефіс. Проте це є помилкою, оскільки ці вирази не є прикладками. Тому за зразком світського мовленнєвого етикету (наприклад, пан директор пишеться окремо) подібні вирази слід писати окремо. Існують ще й інші (грецькі відповідники) іменування згадуваних осіб. Наприклад, священика, який є деканом, також називають протоієреєм (від грецького protos ‒ перший, hieros ‒ священний) чи протопресвітером (від грецьк. presbiteres ‒ старійший); отця митрата називають митрофорним ієреєм.
Якщо ж священик не займає ніякого вищого уряду в Церкві, то до нього звертаються, використовуючи вираз Всечесний отче! або Всечесніший отче! У тому випадку, якщо священик має вчений ступінь або звання, то до нього звертаються відповідно отче професоре, отче магістре тощо. До священиків, які мають ступінь доктора, є звертання Всесвітліший отче! Подібно титулують духовних осіб, що займають світські посади. Наприклад, Митрополит Андрей Шептицький до отця Августина Волошина писав: Ваша Ексцеленціє Високопреподобний Отче Прем’єре!
До тих священиків, які є монахами, застосовують звертання Преподобний отче! Якщо ж такий священик посідає якийсь уряд у монастирі: чи то є ігуменом, архімандритом, а чи протоархімандритом, то до них належиться звертатись через етикетну форму Високопреподобний отче!
Під впливом польської мови часто священиків іменують словом ксьондз. Це стосується більшою мірою римо-католицького середовища. Хоча цей вплив настільки сильний, що подекуди можемо чути таке іменування священнослужителів інших конфесій (це явище більшою мірою поширене на території Галичини). Також вплив польської мови відчувається і в такій звертальній фразі до священиків як Прошу отця (Прошу отця духовного). Суть такого звертання зводиться до калькування польської мови: прошу пана, прошу пані. А таке явище в стилістиці української мови небажане.
Стосовно дияконів, які посідають найнижчий ступінь священства, ми не знаходимо такої широкої палітри етикетних звертань, як це ми побачили на прикладі Єпископів чи священиків. Назва їх титулу і є етикетною формулою, якою звертаються до них. Хоча дуже часто, чи то на письмі, чи в усному мовленні, можемо почути звертання Отче дияконе! Такий етикетний мовленнєвий вираз не є виправданий, бо отцями звуть тих, які прийняли священичі свячення. Саме священики, на відміну від дияконів, здійснюють пастирську опіку над вірними. Вони вважаються духовними отцями (батьками) для християн. Диякони ж, як подає “Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу канонів Східних Церков”, призначені, за давньою християнською традицією, тільки для допомоги єпископам і священикам. Тому у спілкуванні з дияконом потрібно звертатися до нього за титулом – дияконе!
До монахів, якщо вони не є священиками, вживають звертання преподобний брате!, а до монахинь – преподобна сестро!
У множині форма називання і форма звертання до духовенства є однакові: Преосвященні владики! (до єпископів); Всечесні/всечесніші отці (до священиків); Преподобні брати і сестри (до ченців і черниць).
Інколи буває так, що особі потрібно звернутися до аудиторії, що складається з осіб, які належать до духовного сану. Тому, щоб не перевантажувати мовлення численними мовленнєвими етикетними фразами, звертаючись до представників кожного рангу духовенства, застосовують загальну фразу-звертання Шановне (дороге) духовенство!
При розгляді етикетного мовлення стосовно осіб духовного стану можна також кількома словами проаналізувати ті етикетні фрази, з яким звертаємося до осіб, що є наближеними до духовенства. Найперше потрібного згадати про дружин священиків. Оскільки традиційно прийнято вважати священиче подружжя домашньою церквою, то потрібно збагнути суть спілкування і стосунків між членами цієї християнської спільноти. Знаємо, що дружину священика у нашому україномовному суспільстві називають попадею. Спостерігаючи за мовленнєвою поведінкою людей, особливо, коли вони спілкуються з дружиною священика, можемо почути, що християни, звертаючись до своєї співрозмовниці, уживають вираз пані добродійка. Це чудовий вираз для звертання до дружини священика. Семантика цього виразу відкриває статус особи, до якої так звертаються. Пані їмость – ще один звертальний вираз при спілкуванні з дружиною священика. Слово їмость має цікаву історію. Свого часу воно писалося як єгомость (тепер така форма є застарілою, хоча серед людей старшого покоління можемо його почути). А вже це слово мало би бути утворене від слів його милість. Завдяки цьому підтверджується богословська інтерпретація домашньої Церкви: чоловік – голова сім’ї, у нашому випадку й голова Церкви, а жінка, завдяки тому, що її чоловік – священик, має можливість перебувати у милості голови Церкви.
Також можемо почути інші слова і вирази, якими іменується, чи, радше, користуючись якими, звертаємось до дружини священика. Варто би згадати такі: паніматка, матушка (у наш час вважають такі слова застарілими).
Доброзичливе ставлення до кожного члена християнської спільноти виявляється на мовному рівні завдяки тому, що вони взаємо називають себе братами і сестрами.
В усіх проаналізованих нами етикетних фразах проявляється глибока пошана до духовенства. Це, своєю чергою, свідчить про ту важливу місію, яку сповняє кожна особа, яка належить до духовного стану.
Слова-табу та евфемізми
Християнство має велику пошану до слова. Слово – це вищий вияв життєдіяльності особистості, синтез усіх видів її діяльності, реакцій, її внутрішнього життя. Зрештою, у Євангелії від ап. Івана Словом названо самого Бога. У цьому ключі варто би було звернутися до розробленої концепції Павла Флоренського про магічність слова. Завдяки його працям можемо спостерегти сакральну основу слова. З давніх часів існували погляди на те, що слово – це тільки слово, поривання голосу, ніщо. Павло Флоренський заперечує таку точку зору, визначаючи у слові духовну енергію, звукову енергію (енергія форми), тобто слово – це складний, багатий світ звуків, що має найтонші модуляції. Дослідник розглядає слово як живий організм, який має цілісну структуру.
Слово можна розглядати на рівні фонеми (першозвук, ультрафізичний аспект) і на рівні семеми (першосмисл, ультрапсихічний аспект впливу на аудиторію і слухача).
Акт мовлення – це виділення енергії, часом дуже великої. Якщо слово у своїй експресії не позначає чогось поганого, то, відповідно, воно заряджене позитивною енергією. І навпаки: експресивно негативні слова несуть негативну енергію. Знаючи про це, християни розуміють велику вартість кожного вимовленого слова. У цьому руслі Святе Письмо теж має віроповчальну основу. Саме в Біблії ми знаходимо безцінні рекомендації і про словотворення, і про сприйняття слова слухачами. У Святому Письмі слово має природу таємничого зерна, яке падає у серця, на добре зорану землю, але часом і в терни.
У цій частині нашої праці звернемо свою увагу на ті слова, які християни зазвичай не говорять явно. З проаналізованої літератури і спостереження за усним мовленням можемо дійти висновку, що послідовники Христи стараються уникати найменувань нечистої сили. У художніх творах, що мають за мету унаочнити усне мовлення людей, можемо зустріти згадки про злих духів у таких фразах: Чорт з ним!, Чорт його знає!, Чорти би тебе брали! Саме слово чорт входить до синонімічного ряду на позначення злої сили. Серед цих синонімів можемо назвати такі: сатана, диявол, люцифер, біс та інші. Християни, як загально й українці, коли потрібно у розмові згадати про злого духа, стараються назвати його словами-характеристиками: звідник, облесник, ворог людського роду (співзвучне зі Святим Письмом) тощо. Цікаво називає злу силу Леся Українка у своєму творі “Лісова пісня”. Там злий дух названий як Той, що у скелі живе.
Часто побожні християни після згадки нечистої сили вживають вираз Святий Дух при нас. Цією фразою робиться намір прикликати Бога, який захищає від усього поганого.
Проте, якщо ми проаналізуємо сакральну літературу, особливо тексти молитов, то побачимо, що в них є пряме згадування злого духа. Найчастіше вживаються слова сатана, диявол. Так є тому, що молитви укладали люди, що були гідними і побожними, були праведниками, які у своєму житті більше покладалися на Бога, тому й не боялися нічого, навіть злих сил, сил темряви.
Наш український народ, що побудований на християнських традиціях, ще в недалекому минулому дуже стерігся різного роду пустих слів. Свідченням цього може послужити спостереження Я. Радевича-Винницького: “Тому в карпатських селах, на Бойківщині, під час будівництва хат, господарських приміщень дуже пильно стежили, аби хто з майстрів часом не сказав поганого слова”.
Християни любуються у словах віри, надії, любові, тому лайливі, гнилі слова називають лихослів’ям, бо вони призводять до справжнього лиха, біди. Вони калічать душу, тіло, принижують дух людини ‒ і тієї, яка їх говорить, і яка їх слухає. Екологія слова по¬роджує екологію духу народу: у цьому ми вбачаємо благородну місію істинної інтелігенції України ‒ світської та духовної.
Для християн не є прийнятним також свідоме підмінювання лайливих слів на інертні відносно інвективності. Мова ведеться про ту річ, коли в піснях (переважно в коломийках) чи просто в поезії замість поганих слів вставляється інше, нелайливе, при цьому усі можуть здогадатися про цю заміну. Таким чином зміст вірша чи пісні не важко відчитати. Тут ідеться про думку, яка з’являється від почутого, проспіваного чи прочитаного. Християни, керуючись Святим Письмом, стережуться поганих думок (Пор. Мт. 5, 28).
До слів і виразів, що мають табуйований характер, відносяться прокльони. Святе Письмо різко засуджує проклін як негативне явище мовця. З прокльонами стоїть та сама ситуація, що й з лайливими словами: вони можуть бути породженням агресії, а можуть вільно висловлюватися мовцем без будь-якої мети (стояти на межі фраз-паразитів). Проте проклін має більш негативний вплив. Якщо ж погане слово просто може ображати особу, то у прокльоні висловлюється бажання зла, ненависті. Проклін у цьому сенсі можемо прирівняти до магічного заклинання, що несе в собі негативну енергію. Така справа теж кардинально не узгоджується зі Святим Письмом (Пор. Чис. 23, 25; Втор. 15, 9). То що ж роблять християни, коли знаходяться у стані гніву чи роздратування, коли так і хочеться щось сказати (переважно щось недобре)? У таких випадках від християн можемо почути фрази-евфемізми на кшталт А щоб тобі добро було!, Бог би тебе любив тощо. Таке вирішення справи – це правжня протидія світу вульгарщини й поганих побажань.
Усвідомлюючи повну відповідальність за кожне сказане слово, християни мають велику повагу до мови як духовного джерела.
Список використаних джерел
1. Бабич Н. Богословський стиль української мови у контексті стилістичної науки: Зб. науково-дидактичних праць. – Чернівці: Вид. дім “Букрек”, 2009. – 214 с.
2. Бацевич С. Основи комунікативної лінгвістики. – Київ: Академія, 2004. – 342 с.
3. Біленко Т. Феномен слова в християнському культі України. – Дрогобич, 1993. – 93 с.
4. Богдан С. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. ‒ К.: Рідна мова, 1998. – 475 с.
5. Богдан С. Структурно-семантична організація послань Андрея Шептицького та особливості функціонування мовноетикетних виразів у них // Християнство й українська мова: Матеріали наукової конференції. – Львів, 2000. – С. 478-485.
6. Великій церковний изборникъ. ‒ Ужгород, 1937. – 936 с.
7. Великодній привіт Блаженнішого Любомира, Верховного Архієпископа Києво-Галицького Української Греко-Католицької Церкви // Українське слово. ‒ 2009. ‒ № 15 за 15-21 квітня. ‒ С. 2.
8. Вісник Києво-Галицького Верховного Архиєпископства. ‒ Київ: Друкарські куншти, 2009. ‒ № 10. – 51 с.
9. Вісник Києво-Галицького Верховного Архиєпископства. ‒ Київ: Друкарські куншти, 2009. ‒ № 11. – 63 с.
10. Геник Л. Релігійно-моральне виховання молоді в навчальних закладах Східної Галичини (кін. ХІХ ‒ поч. ХХ ст.). – Івано-Франківськ: Плай, 2000. – 270 с.
11. Господи, до Тебе возношу душу мою. Молитовник Патріарха Йосифа. – Мельбурн – Австралія, 1991. – 601 с.
12. Губенко Л. Г., Нємцов В. Д. Культура ділового спілкування. – К.: Ексоб, 2002. – 154 с.
13. Гьофнер Й. Християнське суспільне вчення / Пер. з нім. С. Пташник, Р. Оглашенний. – Львів: Свічадо, 2002. – 304 с.
14. Документи Другого Ватиканського Собору. – Львів: Свічадо, 1996. – 753 с.
15. Жоакімо Т. Клятва // Сопричастя. – Львів: Свічадо, 2005. ‒ № 3-4. ‒ С. 67-76.
16. Зубков М. Універсальний довідник. Українська мова. – 5-те вид., випр. – Харків: ФОП Співак В. Л., 2009. – 416 с.
17. Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу канонів Східних Церков. – Львів: Свічадо, 1998. – 193 с.
18. Ісіченко І. Дім мій – буде домом молитви. – Харків-Львів, 2005. – 431 с.
19. Квіти святого Франциска / Пер. з італ. О. Й. Ананевич. – Львів: Свічадо, 2009. – 244 с.
20. Кияк Р. Гомілетика. – Івано-Франківськ: Нова зоря, 1997. – 94 с.
21. Кодекс канонів Східних Церков. – Львів: Видавництво ОО. Василіян, 1995. – 471 с.
22. Козовик І. Християнська етика для старшокласників / Під загальною редакцією Єпископа Софрона Мудрого ЧСВВ. – Івано-Франківськ, 2003. – 215 с.
23. Косило М. З Тобою, Ісусе! Поезії. – Львів, 2002. – 312 с.
24. Левицький О. Людина і мораль: культорологічні аспекти проблеми. – Івано-Франківськ, 2004. – 167 с.
25. Лесюк М. Мовний світ сучасного галицького села (Ковалівка Коломийського району): Наукове видання. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2008. – 328 с.
26. Мацьків П. Репрезентація концепту Бог у фольклорній картині світу // Рідне слово в етнокультурному вимірі. Матеріали Першої міжнародної науково-практичної конференції // Упор. М. Федурко, В. Котович. – Дрогобич: Посвіт, 2007. – С. 96-104.
27. Молитвослов. – Рим-Торонто: Видавництво ОО. Василіян, 1990. – 1373 с.
28. Молодь у Церкві третього тисячоліття: Матеріали ІV сесії патріаршого (всецерковного) Собору Української Греко-Католицької Церкви. – Львів: Свічадо, 2009. – 312 с.
29. Мудрий С., Козовик І. Латинські вирази, афоризми та приповідки. ‒ Івано-Франківськ, 2001. ‒ 255 с.
30. Наша християнська традиція. – 2-ге вид., випр. та доп. – Львів: Місіонер, 1999. – 396 с.
31. Новий тлумачний словник української мови: У 3-х т. / Укладачі: В. Яременко, О. Сліпушко. ‒ Т. 2. – Київ: Аконіт, 2001. – 926 с.
32. Огієнко І. Хвалімо Бога українською мовою! – Вінніпег, 1962. – 63 с.
33. Обряди Української Церкви. – Рим – Торонто, 1970. – 282 с.
34. Осінчук Ю. Історія богослужбово-обрядової лексики української мови: автореф. дис. на здобуття наук. Ступеня канд. філол. наук. – К., 2009. – 20 с.
35. Петрович Л. До питань церковнослов’янізмів в українській богословській термінології // Сучасна українська богословська термінологія: від історичних традицій до нових концепцій. – Львів, 1998. – С. 97-107.
36. Попова О. Живлюще джерело. Кращі прислів’я та приказки українського народу. – Донецьк: ТОВ ВК Ф “БАО”, 2007. – 448 с.
37. Послання Блаженнішого Любомира до священиків, дияконів та семінаристів // Християнський вісник. – 2009. ‒ № 2. ‒ С. 1-3.
38. Прийдіте поклонімся. Молитовник. – Львів: Свічадо, 1998. – 960 с.
39. Програма євангелізації та місійного виховання кандидатів у священство в семінаріях Української Греко-Католицької Церкви. – Київ: Друкарські куншти, 2009. – 34 с.
40. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування: Навч. посіб. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2006. – 291 с.
41. Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного і Б. Лобовика. – К.: Четверта хвиля, 1996. – 396 с.
42. Рудницький Я. Семантика “хреста” й “хрищення” // Науковий Конгрес в 1000-ліття Хрищення Руси-України. – Мюнхен, 1988. – С. 577-587
43. Сагач Г. Храм слова. Духовне красномовство. – К.: Концерн “Видавничий Дім Ін Юре”, 2005. – 296 с.
44. Самчук У. Марія. Хроніка одного життя: Роман. – К.: Радянський письменник, 1991. – 190 с.
45. Святе Письмо Старого і Нового Завіту. – К.: Українське біблійне товариство, 1992. – 1070/352 с.
46. Священна і Божественна Літургія. ‒ Львів: Місіонер, 2007. – 245 с.
47. Сербенська О., Волощак М. Актуальне інтерв’ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей. – К.: Вид. центр “Просвіта”, 2001. – 204 с.
48. Стахів М. Український комунікативний етикет: Навч.-метод. посіб. – Київ: Знання, 2008. – 245 с.
49. Стельмахович М. Український мовленнєвий етикет // Народознавство. – 1997. ‒ № 38. ‒ С. 3-14.
50. Сучасна українська літературна мова: Підручник / М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін.; За ред. М. Я. Плющ. – 6-те вид., стер. – К.: Вища школа, 2006. – 430 с.
51. Сучасна українська літературна мова: Стилістика. – К.: Наук. думка, 1973. – 304 с.
52. Томан І. Мистецтво говорити / Пер. з чес. В. І. Романця. – 3-є вид. – К.: Україна, 1996. – 269 с.
53. Требник. – Київ: Воскресіння, 1994. – 630 с.
54. Фабіан М. Семантика етикетних іменників на позначення культової обрядовості в сучасній українській мові // Християнство й українська мова: Матеріали наукової конференції. – Львів, 2000. – С. 234-237.
55. Федик О. Мова як духовний адекват світу (дійсності). – Львів: Місіонер, 2000. – 300 с.
56. Чак Є. Мовний етикет: “Дорогий друже!”, “Бажаю щастя!” // Дивослово. – 1998. ‒ № 1. ‒ С. 23-25.
57. Шпіраго Ф. Католицький народний катехизм. – Львів: Місіонер, 1997. – 597 с.
58. Юраш А. Папа Іоанн Павло ІІ. – Харків: Фоліо, 2005. – 351 с.
59. Якимишин С. Пам’ятай день святий святкувати // Свята місія з Ватикану: Збірник проповідей. – Львів: Місіонер, 1996. – С. 251-255.
60. http://www.christusimperat.org/
Автор: о. Роман Гринів
Інформаційне повідомлення
Голосування
Новини Єпархії
